Юрченя Aндруxoвич – знaкoвaя фигурa для сoврeмeннoгo укрaинскoгo искусствa. 13 мaртa oн прaзднуeт свoй дeнь рoждeния, eму испoлняeтся 58 лeт. В чeсть этoгo прaздникa пишущий эти строки сoбрaли для вaс лучшиe прoизвeдeния писaтeля и интeрeсныe фaкты изо eгo биoгрaфии.
Биoгрaфия Юрия Aндруxoвичa
Юрий Aндруxoвич рoдился в Стaнислaвe (нынe Ивaнo-Фрaнкoвск) 13 мaртa 1960. Oкoнчил рeдaктoрскoe oтдeлeниe Укрaинскoгo пoлигрaфичeскoгo институтa вo Львoвe (1982) и Высшиe литeрaтурныe курсы быть Литeрaтурнoм институтe им. A.Н. Гoрькoгo в Мoсквe (1991). Рaбoтaл гaзeтчикoм, служил в aрмии, нeкoтoрoe врeмя вoзглaвлял oтдeл пoэзии ивaнo-фрaнкoвскoгo журнaлa «Пeрeвaл» (1991-1995).
Пoэтичeский дeбют Aндруxoвчиa сoстoялся в пeрвoй пoлoвинe 80-x гг. и зaвeршился выxoдoм в свeт сбoрникa «Нeбo и плoщaди» («Нeбo і плoщі», 1985), кoтoрый критикa встрeтилa в цeлoм блaгoсклoннo. В тoм жe гoду Aндруxoвич вмeстe с Нeбoрaкoм и Ирвaнцoм oснoвaл пoэтичeскую группу Бу-Бa-Бу (сoкрaщeниe oт «бурлeск – бaлaгaн – буффoнaдa»), знaчeниe кoтoрoй исполнение) кaждoгo из трex ee учaстникoв с гoдaми мeнялoсь – через чего-то вроде «внутреннего тайного ордена» давно «прикладной квазифилософии жизни».
Юрий Андрухович/фото The Ukrainians
Изо прозаических произведений Андруховича первым был опубликован циклодол рассказов «Слева, где сердце» («Зліва, дескать серце») – почти фактография службы автора в войске, своеобразная «захалявная книжечка», кое-что писалась во время дежурств.
Андрухович является автором переводов с английского (в частности, возлюбленный автор пятого украинского перевода шекспировского «Гамлета», а в свой черед книги переводов американских поэтов-битников), польского (Т. Конвицкий), немецкого (Р. М. Рильке, Ф. Самокат, Ф. фон Герцмановски-Орландо) и русского (Б. Пастернак, О. Мандельштам, А. Ким).
Его произведения западные критики сравнивают с работами Умберто Эге, а у нас относят к неоцинизму. Мало кто решается экранизировать культового автора – сие якобы «рискованно». Хотя попытки были. В частности, в основе фильма «Кислородный неурожай» (режиссер Андрей Дончик) лежат книги «По левую сторону, где сердце» («Зліва, де серце») и «Королевская страсть» («Королівські лови») Андруховича.
Второй и задний на сегодня полнометражный фильм по мотивам произведений Андруховича был выпущен в 1994 году подина названием «Амур и демон». Лента рассказывала о хитром коллекционере, почто в послевоенные годы собирал коллекцию из конфискованных Чекушка-шниками ценных вещей.
Юрий Андрухович/фото The Ukrainians
В 2010 году беллетристика Юрия Андруховича еще раз появилась на большом экране. Между тем был представлен сборник короткометражек «Мудаки. Арабески». Семо вошел один из эпизодов первого романа писателя «Рекреации» около названием «Рано утром» (режиссер Владимир Скромный).
Цитаты Андруховича не теряют актуальности. Напомним одну изо самых известных: «Лучшие времена сами за себе не наступают – их следует вызывать и накаркать, причем не только инакомыслием, но и иносказанием. В кои веки – инокричанием».
Юрий Андрухович/фото The Ukrainians
Стихотворения Юрия Андруховича
Стихотворения изо сборника «Письма в Украину»
***
Вулиця Єреванська
Наш дім сделано зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо возьми ніч худу споконвічну солому,
та вікон ранее не відчиниш – вони розтеклись.
Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – сверх за поверхом – нижчає темний фасад.
Ще ходимо туточки, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо относительно переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уж не звиваючи гнізд.
І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
через-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш бери ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.
У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
чао, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.
Юка Андрухович/фото Ekaterina Pereverzeva
Из цикла «Книга фенолога»
***
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем бери собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи безлюдный (=малолюдный) обернеться милість природи на гнів?
Скільки получи и распишись наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо после вітром, і промінь – мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт сверху каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
***
Зміна декорацій
У приміщенні церкви відкрито вокзальчик:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов чан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня сигнал
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря –
і виходиш, і ходиш точно по першій платформі.
А на ній – протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні получи и распишись бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
У приміщенні школи відкрито готель:
немного спустя завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують основное природничих наук.
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
потом гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з пал,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
У приміщенні цирку відкрито обычай:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха раньше вуха.
У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.
Юраша Андрухович на открытии уличной библиотеки в Харькове, 2017
Стихотворение Андруховича о любви
Вірш Казкар
Я мiг би гнати тепле куча –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би за спасибо й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти премудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – невыгодный той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а повально ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як неразрывно
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
относительно творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
для сонний сад i жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
ради двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коль духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй круглым счетом:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна розга
ти – океан для корабля
розкiшна маревна планета
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя диск Луны
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
если без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
(пусть) даже ми ласуємо обоє.
***
Дует
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – пятерня в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був нате ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене (до і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, мол квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох согласно висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…
Юрася Андрухович и Сергей Жадан на открытии уличной библиотеки в Харькове, 2017
***
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти конец одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й тут что-то есть
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на марш життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
Ми надто близько – марний нить (красная),
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе безвыгодный так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, осадок медова…
***
Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й промои з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов получи и распишись вітрі свічка,
нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафешка, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
пусть его уже не нам, а ми потерпим,
спокуси обійдемо, ніби торжища,
-де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло нате сажні,
ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам получай площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
пусть уже не нам – нехай мудрішим…
А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч держи нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.
***
Юка Андрухович – стихи об Украине
***
Україна ж – це країна бароко.
Мандрувати нею – ради ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати любое. І скільки б не їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати предсказание у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша шарик є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне бароко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені явно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели по-над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
Юраня Андрухович/фото The Ukrainians
***
Повертаємся, всіявши зойком оази;
жилище на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
либо клітка, в якій єхидна.
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
бери стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тамга: єхидна.
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком малограмотный видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів’яли по мнению вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця,
после торгах, де музика мідна,
де помости смертей, -де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мной.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти следовать твоєю труною,
рідна панно, стара Вітчизно.
***
Сумнів
Такої ночі перейду місток,
ступлю бери сніг і подолаю схил.
всього мене – до мозку і кісток
пройме стужа, опівночі стосил.
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей меня знобит, ця тілесна печія…
Матерія – первинна. Це – провина.
(Як отнюдь не моя й не Божа, то чия?)
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, —
і я мало-: неграмотный сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.
Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, -де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
ради мене, безнадійного, зітхнуть…
Юрий Андрухович
***
Пісня мандрівного спудея
Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вам випущу на світ –
туди, де кров з любов’ю черленяться,
мол пристрастей i пропастей сувій…
Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але если до серця входять вірші –
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій –
гайда держи площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими – вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Альбо в поля, як на зелену прощу –
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вы дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небосклон, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..
Отож, – сверху світ, за діло – чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
Автор: AdminGWP
Рубрики: Статьи