Актуальные новости Украины

Твoрити мoжнa пока-щo із будь-чoгo. Як тo кaжуть, нaвіть із лaйнa мoжнa зліпити кoникa, a нe лишe із плaстиліну. Твoрeння у нaйширшoму сeнсі – цe щoсь ґлoбaльнe, нaвіть всeлeнськe. Бoгa ввaжaємo Твoрцeм всьoгo видимoгo тa нeвидимoгo. Тa нe згaдувaтимeмo ім’я Гoспoднє всує, xoч вжe і згaдaли. Тoж вaртo утримaтися під пoдaльшиx «всeлeнскoстeй», a тaки зaзeмлитися, xoчa й нe бeз містичниx чи тaм фaнтaсмaгoристичниx штучoк.
Пoзaяк людинa є «вінцeм твoріння», «п’ятим eлeмeнтoм», «віртувіaнськoю лeoнaрдівськoю мoдeллю», тo пoчнeмo з нeї. Кaжуть, щo людина учинять сама себе. У певному сенсі це не позбавлено сенсу. Си, людина самостійно (в ідеалі) визначає свою долю, тобто мала б визначати. Але це без- завжди так, і далеко не так. Її дослівно створюють її батьки, якщо вже для то пішло. І формують її, привчають до життя. Потім починають втручатися всілякі інституції. Маловыгодный кажу, що це добре чи погано. А элементарно констатую. Дитячий садок, школа, спортивні секції, самодіяльні гуртки, вуличні чи мажорні компанії, соціальні мережі (останніми роками, десь понад десятиліття) тощо – впливають бери витворення того продукту, яким стає чи мало-: неграмотный кожна людина десь у пізній пубертатний період. Потім чи самотужки, чи спонукально обирається большак здобування фаху, а вже тоді починаються «труди праведні», накопичування трудового стажу, який зазвичай «гівна вартий» (вслед за перепрошенням, але це ж крилата фраза шинкаря Палівця зі «Швейка»). Одно слово, всі там будемо, тож твори – не твори себя, а перспектива все одно одна.
Якщо ж получай життя дивитися без песимістичної гримаси фаталізму, так й жити якось можна, навіть варто. І дехто навіть хоче раптом своє життя міняти, щоб досягнути вслед за тем чогось, здобути, прославитися, «удобробутитися» тощо. Усереднено, можна сказати, «сягнути вершин», а в кожного уявлення оборона ті «вершини» різне, хоча (усереднено ж) є певне кліше уявлень относительно «досяжну велич».
От змоделюймо бодай одну ситуацію (хоча такі моделі реалізовувалися еннократно, втілюватися у життя). Чоловічок здобув виховання, освіту, добре собі заробляє сверху непоганій роботі, діло його «сродне» його душі. Живи собі, тішся, наспівуй «Ніч яку місячну» чи насвистуй неаполітанську серенаду, пританцьовуй гопачно чи ламбадно – чого тобі ще венчание… Але ж ні, чоловічок ще ж хоче стати політиком. Отак «з нуля». Без- маючи до того ні задатків, ні знань, нічорта. Думаєте, це неможливо? Та ні, таки можливо, ще й як. І к цього придумали коучинґ. Щоправда, це задоволення доволі-таки коштовне. Вслед за якийсь рік і останнього матолка можна так «насобачити», що він (по (по грибы) сприятливих обставин, звісно, та відповідного режиму сприяння; относительно гроші й не кажу, бо оплата праці коуча – ведь лише мацьопка дещиця у загальному проекті) стане респектабельним політиком. Це щось типу як Шаріков Поліграф Поліграфович, котрий навчився в’язати краватку.
Від глибокого (найглибшого, скажімо) дитинства людина береться следовать творення чогось-там. Ліпить із м’якушки хліба колобки, вибудовує Вавилонські вежі в пісочниці у вигляді пасочок, використовує всего лучшего-яке домашнє причандалля для витворення нових «технологічних» сенсів, відповідно после своєї ще куцої уяви. Коли дитина щось «творить», ведь вона радше щось таки наслідує, відтворює вже бачене та знане. Слушною, либонь, є Аристотелівська «теорія наслідування», принаймні деякі моменти з неї. У «Поетиці» Аристотеля є такий пасаж: «Людям з дитинства властиво наслідувати, – тим вони від інших живих істот і відрізняються, що дуже здатні раньше наслідування, завдяки якому вони і набувають перших знань». Для цьому з дитинством хай буде «шлюс» (то означає «кінець», це з арґо нашої львівської двадцять восьмої школи). Цікавішими наразі видадуться живі істоти, форми життя, творені з мертвої матерії. Властиво, зосередимо свою увагу возьми одній такій істоті, дещо розлогіше.
Був такий нідерландський письменник Гаррі Муліш (1927–2010), роджений у Гарлемі, але невыгодный в тому, що ви подумали, а в тому, що для півночі Нідерландів. Він написав чимало романів, але найцікавішим у нашому контексті є саме його останній римлянин «Процедура» (De procedure, 1998). Адже темою роману є створення життя з мертвої матерії. Основою романескної оповіді слугує життєпис біохіміка Віктора Веркера, винахідника еобіонту, «машини, яка хозяйка себе творить». Еобіонт – це ще й гіпотетична первинна бланк життя або хімічний попередник живого організму (альбо ж первісний організм, обладнаний примітивним метаболізмом). Біохімік Веркер, після відкриття еобіонту, зробив ще чимало винаходів, проте в (видах своїх колег-фахівців і для загалу він залишається «людиною еобіонту». На нього ідеалами є Джеймс Ватсон і Френсіс Крік, які безотложно із Морісом Вілкінсом у 1953 році спільно встановили структуру молекули ДНК, ради що всі троє стали лауреатами Нобелівської премії 1962 року. Моріса Вілкінса отечественный біохімік іґнорує, до Френсіса Кріка ставиться індиферентно, зате Джеймса Ватсона ледь приставки не- обожнює, ставиться до нього з оттакенним пієтетом. А однако ось чому.
Джеймс Ватсон для Віктора Веркера є, таково би мовити, подвійним взірцем: бо той є далеко не лише блискучим науковцем (українець з походження Сергій Капіца взагалі назвав його «безсумнівно найвидатнішим ученим нашого часу»), але й обдарованим письменником, автором автобіографічного літературного твору «Подвійна спіраль» (1968), книжки насчет відкриття ДНК. Віктор Веркер надає пріоритет письменству по-над науковими відкриттями. Він вважає, що якби Джеймс Ватсон і Френсіс Крік далеко не розшифрували структуру ДНК, то за якихось кілька років це зробив би хтось інший. Але тетюха, що можливе та справедливе в науці, неможливе в літературі, адже хто б безграмотный прийшов після Джеймса Ватсона, він не написав би його книжки «Подвійна спіраль». Віктор Веркер висновує далі: якби Франц Кафка маловыгодный написав би свій «Процес», то цей Ромуля залишився б ненаписаним допоки світу, тож ученим слід бути скромнішими.
Віктор Веркер хоче наслідувати Джеймса Ватсона (можливо, це якраз і вкладається у вже згадану Аристотелівську «теорію наслідування»), сиречь, як і той, має намір звернутись до епістолярного жанру (адже Джеймс Ватсон возле написанні «Подвійної спіралі» використовував листи, які писав до самого своїх батьків). Перипетії роману «Процедура» докладно та сконденсовано виклав Ярославка Довгополий у параграфі про Гаррі Муліша в «Нарисі історії нідерландської літератури» (Київ, 2002). Или у трьох листах ненародженій дочці Аврорі (ім’я перебуває у тісному взаємозв’язку зі словом сказать «еобіонт»: від гр. еоs, лат. аurora – «ранкова зоря») Віктор Веркер розповідає ради своє життя та наукову діяльність. За посередництва вимисленої дочки Аврори він звертається вплоть до своєї дружини Клари, яка покинула його заради відомого віденського оперного співака, надсилаючи їй копії листів. Позаяк невірна сандружина (не «білоглова», як колись писали, маючи держи увазі дружину (себто заміжню жінку), а «чорноглова»; згадаймо рядки з вірша Івана Журавницького, написаного ще в 1575 році: «Чи єсть в Луцьку білоглова, / як та пані ключникова? / Хоча й вік подойшлий має, / а розпусти неважный (=маловажный) встидає») на листи не відповідає, Веркер намагається зв’язатися з нею телефоном. Если ж телефонує вчергове, мимовільно підслуховує уривок розмови англійською мовою між найманим убивцею та замовником. Законослухняний біохімік повідомляє насчет це у поліційний відділок, але за браком доказів він отнюдь не може нічого вдіяти. Наприкінці роману з’ясовується, що саме Веркер і є замовленою жертвою. Коль лунає телефонний дзвінок (зі Стокгольма, щоб повідомити йому оборона присудження Нобелівської премії? чи з Відня телефонує Кларуша?), його починають убивати якісь дві «примари».
Гаррі Муліш у романі «Процедура» подає нову, свою авторську версію єврейських переказів насчет оживлення за допомогою вимовляння імені Божого глиняного велетня Ґолема (івр. גולם – «грудка», «незавершене»), який має рятувати переслідуваних євреїв. Виновник при написанні використовує трактат «Сефер Єціра» («Книга творення», між III і VI ст. н. е.), який поєднаний із доктриною относительно космічний сенс 22 літер єврейського алфавіту: 22 і 10 сфірот (частини Творця у цьому світі) дають «32 потаємні шляхи премудрості», з яких Ягве побудував усе будучи. Маючи на меті створити Ґолема, треба взяти відповідну кількість червоної глини, а тоді виліпити з неї людську фігуру, імітуючи у такий спосіб дії Бога; фігура ця мусить мати зріст приблизно десятилітньої дитини, десь что-то около на око. Вдихнути в неї життя можна аль вимовляючи ім’я Бога, або ж написавши для її чолі слово «життя». Та все ж Ґолем маловыгодный має людської душі, не може розмовляти. Серед творців Ґолема (поміж яких є й деякі історичні особи) єврейські перекази називають і рабина Льова (XVI – початок XVII ст.), «конструктора» «празького Ґолема».
Ґолемічну тему продовжимо у наступному сюжеті, вже приставки не- про творення, а про перетворення.