Актуальные новости Украины

Питaння істoричнoї пoлітики в Пoльщі вжe дaвнo відійшлo від влaснe істoрії, a пeрeйшлo в сутo пoлітичну плoщину. Відбулoся тe нaйгіршe, чoгo тaк oстeрігaлися бaгaтo інтeлeктуaлів пo oбидвa бoки кoрдoну. В oдній крaїні істoрія рaптoм стaлa вигідним знaряддям у eлeктoрaльниx змaгaнняx тa, щo гіршe, у фoрмувaнні міжнaрoдниx віднoсин тa щe й з нaйближчими сусідaми. Мусимo кoнстaтувaти, щo Укрaїнa, якa свoю пoлітику пaм’яті чaстo взoрувaлa нa зaxіднoгo сусідa, у питaнні aктуaлізaції істoрії залишилась вдаль позаду від свого учителя, і це тішить.
Я справді вірю (чи хочу вірити), що срока) чи пізно це польське помутніння «єдиноправильною» історією закінчиться. Хотілось би, звичайно, щоб чимшвидше і щоб з якнайменшими наслідками ради обох наших країн. Проте кожна війна завжди закінчується всем скопом. І тоді, коли емоції охолонуть, Україна та Польща потребуватимуть нового міцного фундаменту к майбутньої конструктивної співпраці. Як показує досвід, обидва наші суспільства достатньо «заражені історією», тому одного лише прагнення прежде світлого майбутнього без узгодження проблемних сторінок минулого с целью прийдешніх польсько-українських відносин недостатньо. Отже загодя чи пізно нам все ж доведеться повернутись давно історії, але так, щоб востаннє викопати всі кістки і їх остаточно поховати.
Тому цей экспликация не про сьогоднішні політичні ігри довкола історії і навіть маловыгодный про саму історію, а про майбутню політику пам’яті обох народів. Нашим надійним фундаментом сверху майбутнє повинен стати наш українсько-польський спільний знаменник у питаннях минулого. Спільний знаменник мало-: неграмотный означає спільної історичної пам’яті чи спільних підручників з історії. Спільний знаменник – це, радше, дві національні, проте невыгодный взаємозаперечні, а, наскільки це можливо, взаємодоповнювальні історичні пам’яті.
Такий знаменник повинен базуватися в двох фундаментальних речах. Перша з них і головна – це універсальні загальнолюдські цінності, серед яких найважливішою є непорушність карт-бланш людини на життя. Якщо ми визнаємо цей воззрение, то автоматично кожен, хто цей принцип порушував, стає у наших очах злочинцем, байдуже – «наш» він чи «чужий».
Бери практиці це означає, що потрібно припинити шукати, хто з нас перший почав чи хто більше постраждав. Одновременно це, на жаль, дуже поширена практика серед шукачів власної абсолютної правди в історії. Цифри насправді нічого приставки не- означають, якщо встановлено сам факт масового убивства чи репресій мирного населення, тим більше ради якоюсь конкретною ознакою: чи національною, чи етнічною, чи релігійною, чи соціальною. Цей обязательно вже сам по собі є злочином, який повинен бути відповідно засуджений.
Приближенно само жодним чином не є виправданням нібито «відплатність» масових убивств чи репресій. Злочин залишається злочином, незважаючи держи те, що скоїли до того твої противоборствующие стороны. Простіше кажучи, офіцер АК, котрий віддав заповедь зачистити українське село, навіть якщо цей веление є «відповіддю» на попередні аналогічні дії українців, є таким самим злочинцем, як і офіцер УПА, котрий хуй тим скомандував атакувати польське село.
Відповідно всі епізоди українсько-польських взаємних репресій – і сверху Холмщині, і на Волині, і в Галичині, і на Лемківщині – потрібно досліджувати поокремо, давати їм відповідну об’єктивну оцінку і во что бы то ни стало називати винних.
Виправданням для цих винних (якщо такі будуть встановлені) невыгодный можуть слугувати навіть найблагородніші мотиви, зокрема, національно-визвольна боротьба. Энтимема «добрий, бо наш» тут не діє. І в Україні, і в Польщі в разі об’єктивної дискусії щодо подій Другої світової може раптом виявитись, що ті самі особи чи цілі організації, які ставили собі из-за мету здобути незалежність для своєї нації, водночас чинили злочинні дії щодо іншої. В такому випадку в обох країнах може початися болючий процес перегляду власних історичних концепцій та національного пантеону.
Мабуть, найкраще у такій ситуації утриматись від всего наилучшего-яких емоційно забарвлених характеристик історичних персон, а робити произношение на незаанґажованій констатації фактів. Поряд із білим обов’язково вказувати і в чорне. Так, боровся за державність, проте – си, вчинив злочин. Цього не треба боятись: виважена та критична оцінка власного минулого свідчить лише насчет зрілість та самодостатність суспільства. Лише така оцінка если чесною, перш за все щодо самих себя. І лише вона здатна завоювати довіру і вчорашнього противника, і стороннього спостерігача, і власної авдиторії.
Друге, побічне, що сприятиме нашому спільному знаменнику – це повага та розуміння однієї сторони по історичної пам’яті іншої. Для того і українцям, і полякам потрібно если частково відійти від своїх усталених поглядів возьми деякі сторінки минулого, аби адаптувати їх вплоть до пам’яті сусіда.
Полякам, до прикладу, доведеться змінити своє трактування режиму Польської республіки бери західноукраїнських землях у міжвоєнне двадцятиліття. Досі польська аспект вперто не визнає вживання щодо цього періоду терміну «окупація». Водночас в (видах українських патріотів така характеристика польської влади залишається принциповим питанням.
Головним аргументом польської сторони є тетенька, що Західно-Українська Республіка не домоглася офіційного визнання возьми Паризькій мирній конференції, де визначали повоєнний устрій Європи, а отже Польща, начебто, неважный (=маловажный) могла окупувати ЗУНР, бо юридично не було кого окуповувати. Туточки слід пам’ятати, що історична пам’ять (быть не про те, що було de jure, а насчет те, що відбулося de facto.
А de facto в листопаді 1918 року українська державність в Галичині відбулася. Ця державність здобула собі абсолютну підтримку місцевого українського населення, яке становило більшість в регіоні. Якщо листопадові бої по (по грибы) Львів ще справді носили характер громадянського протистояння, так результат війни вирішила лише військова допомога із Варшави, яку можна трактувати як зовнішню інтервенцію.
Ці тези, більш чи менш очевидні к українського суспільства, абсолютно не знаходять розуміння у польському. Пользу кого ефективнішого міжнаціонального діалогу польській стороні варто усвідомити, що з листопада 1918 року українська спільнота перетворилась у своїй свідомості для державну націю, а тому не могла сприйняти насаджений багнетом ззовні политическое устройство як легітимний.
Найкращим виявом такої зміни може стати відмова від традиційного у Польщі позначення західноукраїнських земель того часу дещо образливими интересах українців термінами Kresy чи Małopolska Wschodnia, замінити їх натомість, наприклад, терміном «українські землі Польської республіки». Така зміна стала би символічним жестом у майбутньому поєднанні.
Зі свого боку, українцям варто усвідомити, що получай їхніх «етнічних землях» століттями проживали і різні меншини. Етнічна більшість что мала з цими меншинами з різних причин непрості відносини, проте це без- дає підстав трактувати їх як чужоземних зайд.
Поняття «етнічної території» дуже відносне і мінливе, тому невыгодный є абсолютним в історичній перспективі. Етноси мігрують, колонізують нові терени, асимілюються з іншими чи створюють свої анклави – це закономірний історичний процес. Ті ж поляки та євреї, що, як і українці, стали жертвами різних насильницьких акцій в 1940-х роках, жили у своїх селах/містечках впродовж кількох століть, так що ж заважало їм конкретне своє поселення, мол вони становили більшість, вважати «своєю землею».
Це до сих пор означає, що в перспективі ми повинні перестати конструювати ексклюзивну, суто українську, історичну пам’ять, а включити после нашого наративу й інші народи. Звичайно, очікуючи відповідних дій і від польської сторони. Найкраще це може виявитися у музейних експозиціях, зовнішньому маркуванні будівель та територій тощо.
В підсумку, к налагодження ефективного історичного діалогу кожна зі сторін повинна піти бери певні поступки у сприйнятті власної історії. Утім всі ці ймовірні поведение – це лише допоміжний інструмент. Вони не матимуть жодного успіху минуя вирішення головної проблеми – об’єктивного послідовного розслідування усіх воєнних злочинів 1940-х років. Як би ми далеко не пручалися, та виглядає, що у своїх відносинах українці та поляки дійшли накануне тієї стадії, коли просто так забути оборона темне минуле вже не вийде: надто багато «могил розрито».
Проте всі ми розуміємо, що таке розслідування може розпочатись лише следовать доброї волі обох сторін. Наразі, принаймні від однієї сторони, такої волі маловыгодный помітно, тому іншій доводиться вибудовувати свою тактику відповідно предварительно непередбачуваних дій сусіда. Утім навіть за такої тактики, маловыгодный вдасться уникнути стратегії, яка, на щастя, врешті-решт, неминуче допровадить українців та поляків раньше пошуків порозуміння у майбутньому.