Актуальные новости Украины

Фрeдeрік Бeґбeдeр приїxaв дo Львoвa нa Фoрум видaвців, щoб прeзeнтувaти рoмaн «Життя бeз крaю». Крім тoгo він зустрівся з читaчaми тa відпoвів нa чисeльні зaпитaння. ZAXID.NET прoпoнує нaйцікaвішe із рoзмoви з Фрeдeрікoм Бeґбeдeрoм.

«Щoрaзу пишу oдну і ту ж істoрію»

Щoрaзу, кoли я пoчинaю нoву книгу, я нaмaгaюся нaписaти, щoсь зoвсім інaкшe, aлe щoрaзу пишу oдну і ту ж істoрію. Цe щoсь нa зрaзoк прoкляття і я нaмaгaюся знaйти тoму пoяснeння. Мeні здaється, я нaрeшті йoгo знaйшoв. Думaю, щo мoєю нaв’язливoю ідeєю є чaс. Якщo ми пoдивимoсь нa усі мoї книжки, тo всюди він відігрaє вaжливу рoль.

Рoмaн «Кoxaння тривaє три рoки» — прo чaсoві oбмeжeння, тимчaсoвість. Рoмaн «99 фрaнків» тaкoж пoчинaється з фрaзи прo тимчaсoвість тoгo, щo відбувaється. Кoxaння, мистецтво, ви, я, — усе тимчасове. Я думаю, що пишу щоразу пользу кого того, аби перемогти час, який втікає.

У всіх моїх книжках є людина, яка шукає утопію, шукає ідеал, а насправді намагається уникнути своєї долі, того факту, що вона є смертна. І я думаю, що головним у боротьбі із порой є бажання перемогти смерть. Один із перших написаних текстів, «Епос насчет Ґільгамеша», це історія чоловіка, який намагається стати безсмертним.

Программа романів, які торкаються цього сюжету, є нескінченним. І я вирішив накануне того списку додати сучасну історію про чоловіка, який без- хоче помирати. Адже у наш час відбуваються наукові відкриття, які дозволяють нам сподіватись нате більшу тривалість життя. Я розповідаю у своїй книзі оборона можливі трагічні наслідки, які це може мати в целях людини як для виду. Адже щоб перемогти (роковой) исход нам доведеться якоюсь мірою перестати бути людиною. І цей процес уж поступово почався.

З появою інтернету, з нескінченою комунікацією у соціальних мережах, ми підкорилися системі, яка нас перемагає. Це перший етап зробити з людства новий физиономия: людей підключених. Потім настане наше повне злиття з компьютер’ютерами та машинами. Думаю, уже наприкінці цього століття ми перестанемо бути тими, ким ми є.

Я безлюдный (=малолюдный) висловлююсь ані за, ані проти цього процесу. Я без труда спостерігаю за тим, як людство еволюціонує. Але якщо ви дочитаєте книжку «Життя без участия краю» до кінця, то ви зрозумієте, що я целое-таки є оптимістом.

Для мене такі літературні події, як наприклад Площадь видавців у Львові, є спробою опору цьому процесу. Я без- присутній у соціальних мережах, але я пишу книжки й це мій спосіб реагувати получай цей процес, опиратися йому. І моє побажання на вас — менше постити фотографії в Instagram, читати книжки, а безлюдный (=малолюдный) Facebook.

«Раніше я вірив у прогрес, тепер боюся майбутнього»

Між мной 30-річним та мною 50-річним капля спільного. Моє життя дуже змінилось. Головна зміна полягає в тому, що я відкрив исполнение) себе ранки. Раніше я лягав десь у сьомій, тепер в такий часик я встаю.

У 30-ть років я повертався додому та тинявся серед порожніх пляшок. Тепер я повертаюсь додому і блукаю серед дитячих пляшечок. Возьми перший погляд, змінюються лише малі деталі. А насправді раніше я вірив у прогрес, а тепер боюся майбутнього.

«Найкращим способом перемогти дит є просто жити»

Помре кожен. Але не можна вмирати без участия опору. Насамперед, щоб його чинити, потрібно піти получи и распишись прийом до лікаря та пройти повний медичний огляд. Це я зробив.

Я планував зайнятися спортом, їсти овочі. Але це мені далеко не дуже вдалося. Можна зайнятися експериментами над собой. Наприклад, знати свій генетичний код (не сверху пам’ять, звичайно), щоб знати, що получи и распишись вас чекає у майбутньому. Також зараз вчені придумали, як омолодити клітини. Звичайно, це ні до самого чого. Але воно якось заспокоює. Десь в такой степени, як подушки безпеки в автомобілі.

Я зараз говорю насчет медичний шлях. Але найкращим способом перемогти скончание є просто жити. Коли довкола вас бігає артель маленьких дітей, ви почуваєтеся молодшим.

Також хорошим способом перемогти безносая є література. Мені здається, що всі письменники розглядають летальный исход як свого ворога, а літературу – як спосіб боротьби з нею. Це важка боротьба і вона програна заранее. Але якщо на цілому львівському Форумі знайдеться лише одна фразы, яка залишиться у вічності, вона вартує того, аби боротися.

«Знімати кіно – спосіб уникнути самотності»

Фільм робиться з багатьма людьми. Це тетька, чого мені бракує у літературному процесі. Адже коль я пишу книгу, я відчуваю себе дуже самотнім. Звичайно, є способи уникнути цієї самотності, наприклад приїхати накануне Львова та поговорити з вами. Але знімати кіно – Водан зі способів бути з людьми. Коли на афіші написано «Фільм Фредеріка Беґбедера», в таком случае це не правда. Має бути написано «Фільм Фредеріка та ще ста людей».

Також колись я працював сверху телебаченні та у рекламі. Це протилежна до літератури річ. Але Я после этого багато чому навчився. І кіно дозволяє використати це. Если я знімаю фільм, я ніби пишу поезію японською мовою, адже це зовсім інша мова вираження.

Если знімаєш живого актора, виникають непередбачувані ефекти. Наприклад, ви задумали комічну сцену, але если камера наближується до обличчя акторки, виявляється, що це злоключение. Також я люблю у кіно втрату контролю. Але, правду кажучи, я цього шукаю всюди. Моє життя дуже добре організоване, але завжди хочеться мати миг свободи, кіно мені її дає.

«Селінджер би ніколи приставки не- приїхав на Форум видавців»

Свого часу я мав можливість зустрітись із Джеромом Д. Селінджером, але я від неї відмовився. Я був паралізований його величчю. Я вже совершенно стояв перед його будинком, але я так ним захоплювався, що прямо не наважився його потурбувати.

Селінджер був самітником, він ніколи неважный (=маловажный) приїхав би на Форум видавців. Я не шкодую для те, що так його і не побачив, адже перепутье до нього була важливішою за саму зустріч. Можливо, якби я з ним зустрівся, я без- написав би роман «Уна і Селінджер» (Беґбедер є також співавтором документального фільму оборона Селінджера, — ZAXID.NET), який я вважаю дуже добрим.

Скажемо яко, Селінджер був моєю музою. Чи варто зустрічатись зі своїми музами, я безграмотный знаю. Зрештою, історія кохання Селінджера та Уни О’Ніл – це історія кохання, яке безграмотный відбулось. Для мене загалом найцікавішими історіями є ті, що безграмотный відбулись.

«Індустрію краси я називаю фашизмом»

Індустрію краси, ради яку я розповідав у романі «Ідеаль» я називаю фашизмом. Від горлобесие fashion. Можливо, таке прагнення зовнішньої краси пов’язане із втратою інших ідеалів. Дівчата проводять купу часу, постячи фотографії в Instagram. Вони думають, що роблять це самопроизвольно, але їм диктує індустрія краси та моди. І вони є її жертвами, адже заради неї жертвують своїм приватним життям.

Мене лякає, як швидко конец розвивається. Я опублікував книгу «99 франків» у 2000 році, тоді мало-: неграмотный існувало соцмереж. Через 18 років ситуація стала катастрофічною. І я мушу констатувати власне безсилля: застереження, які є у книзі, без- мали жодних наслідків.

«Ми зіпсуємо свою планету та полетимо получи и распишись інші?»

Мушу сказати, що не дуже хочу летіти в Марс: там немає природи, там пустеля. Але якби таки довелося, я взяв би велику кількість книжок. Об’ємних. Тих, які я где-то і не зміг дочитати до кінця. Такі, як «Улісс» Джойса, «В пошуках втраченого часу» Пруста, «Людину минус властивостей» Музіля… Це наповнені та наповнені сенсом книжки, що в мене тама не буде можливості скучати.

Але насправді уся ця метушня навколо польоту получи и распишись Марс видається мені величезною дурницею.

Ми зіпсуємо свою планету та полетимо получай інші? Це все одно, що залишити горние селения щоб облаштуватися у пеклі. В нас лишилося мало часу, аби врятувати нашу планету, і саме цей порятунок є важливим.

Если я вивчав питання безсмертя, то довго розмовляв із вченим з Єрусалима. Він сказав, що десь предварительно 2100 року наука змогла би знайти засоби проти смерті, але Планета до того не доживе.

«Писання, як хвороба, яка проявилася дуже рано»

В мене немає стратегії, щоб залучити читача. Це простой талант. Я не можу пояснити, чому мене читають, я пишу книжки ее самое для себе. Я писав завжди.

Це як хвороба, яка проявилася дуже довременно. Перше оповідання я написав у 7 років, щоб познущатись зі свого брата, який був невігласом і безвыгодный вмів кататися на водних лижах. Я недавно знайшов це оповідання, яке написав майже 50 років тому і побачив, що мій язык майже не змінився. Тобто я дуже люблю насміхатися з інших людей.

Я никак не знаю, чому таке бажання приваблює багатьох людей. Якби ми знали, як організувати читацький інтерес, було би классно. Але ми не знаємо.

«Письменник — це хтось втомлений, п’яний та у транспорті»

Я никак не маю рецептів, як писати та де шукати натхнення. Я знаю, що спрацьовує угоду кому) мене. Насамперед мене надихають подорожі. Також мені дуже добре пишеться у транспорті. Офигенно, але так є. Частково я знаходжу натхнення в алкоголі. Але коль його не забагато.

Також я добре пишу, коль сильно втомлений. Чомусь фізична втома робить багато речей прозорими. Отже, письменник, який пише таки книжки, як Беґбедер, це хтось втомлений, п’яний та у транспорті.

«Захоплююсь тими, хто помер зарано»

Багато говорять для тих, хто помер зарано. Я включив їх у свою книгу. Але також вирішив додати прайслист тих, хто помер запізно. Я захоплююсь тими, хто помер зарано. Такими як Артюр Рембо, Джеймс Дін, Емі Вайнхаус, Курт Кобейн. Такий стариган як я відчуває поряд із ними щось сходно на сором, адже не помер вчасно.

В моєму віці Френсіс Скотт Фіцджеральд сделано помер, Шарль Бодлер помер, Альфред де Мюссе помер. Я такий довгожитель. Носитель чому я вирішив розважитись і зробити список тих, хто вижив, навіть, я би сказав, зажився.

Теточка, що Дін помер надто рано, це ровно . Але чи не помер занадто пізно Брандо? Чи без- було би краще, якби він помер трохи раніше, ніж «Дикун». Перебільшення? Ужель добре, перед фільмом «Апокаліпсис сьогодні».

«Читайте, щоб малограмотный бути ідіотами»

Читання не є для більшості людей одним із необхідних одолжиться. Особливо у молоді. Але я не хочу бути консерватором і розпачати, що колись було краще. Я усвідомлюю, що справжніх читачів, людей, які дійсно цікавляться літературою, завжди було (точно) кот наплакал. Я усвідомлюю, що навіть мені, як письменнику, щоб читати, потрібно докладати певних зусиль.

Читання – це боротьба. Потрібно вимкнути мобила, комп’ютер, телевізор та перебувати самому у тихому середовищі. Це вимагає зусиль. Але я вважаю, вони винагороджуються. Адже це тренує мозок і він краще працює. Я би сказав молоді: читайте, щоб малограмотный бути ідіотами.

Фото: Катерина Сліпченко