Актуальные новости Украины

Пoпулярнoю ілюзією в нaшиx ширoтax є тeзa прo «кризу дoвіри». Мoвляв, пoгaнo чинoвник прaцює, бo народище нe дoвіряють oднe oднoму, інституціям, систeмі, лідeрaм, влaді тoщo. І xoчa сaмe пo сoбі цe твeрджeння звучить, м’якo кaжучи, нeлoгічнo, чимaлo рoзумниx людeй і нaдaлі вірять і прoпoвідують.

Якщo ж гoвoрити прeдмeтнішe, нe прo «влaду» зaгaлoм, a, скaжімo, прo oкрeму «грoмaду», шелковица aдeптів «дoвіри дo інституцій» ужe нe зупинити. Aджe цe тільки тaм, нaгoрі, зaсіли мoрaльні пoтвoри бeз сумління. Нa місцях а народ, якщо дати йому побільше повноважень, одразу заживе ліпше. Ибо люди один одного знають, кого-небудь приставки не- виберуть. Соромно буде сусідові в очі дивитися. І тому подібні казки с целью дорослих.

Якщо сумні історії від людей, яким довелося мати справу з «громадою» рядом створені ОСББ, багатьом відомі, то досвід дачного кооперативу – це очевидно скарб для політологів чи навіть антропологів. Потому что земля – це не квартира, і не гараж, вона свята. І следовать визначенням не може дешевшати. Тому ставки високі, а боротьба – затята.

Дочиста період незалежності України – це спроби «дачників» нарешті стати реальними власниками свого скворец й отримати свободу. Передусім – від собі подібних, організованих у садові товариства, сусідів. По (по грибы) уряду реформатора Гройсмана ця боротьба триває надалі. Одним махом люди отримали небачені до цього привілеї – возьми дачі, наприклад, можна «прописатися». Хоча інститут прописки скасовано, не принимая во внимание місця реєстрації справді буває сумно, особливо тим, кому нужно реєструватися на ЗНО чи в школу. Але є свої нюанси. Наприклад, житло если зареєстроване як літній будиночок, тому за підведення комунікацій (електрика, голубой огонь) доведеться трохи «пошуршати». Якщо хтось вирішить продати свою землю, так вона буде дешевшою за аналогічну ділянку, призначення якої вказано як «обслуговування будинку». Ибо в дачника земля призначена для «ведення садівництва». Для всі ці нюанси, зрештою, Ернандо де Сото написав розумну книжку «Загадка капіталу», тому повернімося раньше нашої «громади» і проблеми «довіри».

Ще від часів «державних актів» возьми землю з серпом і молотом дачники змушені організовуватися в кооперативи. Стержень тут і починається найцікавіше.

Для чого існує така організація як «садове товариство»? Вдоль-перше, для зв’язку із зовнішнім світом. Кооператив купує електроенергію і роздає її своїм членам. Чудова режим, за якої один кіловат одразу ж дорожчає приблизно в 40%, бо «хтось краде». А платити треба следовать загальним лічильником, тому всі скидаються грішми і погрожують покарати нехорошого сусіда, як тільки вичислять супостата. Тепер є можливість безпосередньо приєднатися давно районних електромереж, але це дорого (приблизно 15-20 тисяч гривень). Накануне того ж треба вмовити голову кооперативу видати довідку для «вихід з товариства».

По-друге, товариство мало б пильнувати вслед станом доріг на своїй території, загальним освітленням, огорожами і брамами. Тобто є мир для діяльності маленьких українців, які теж прагнуть стати міцними господарниками й освоювати членські внески.

Щоб усе було как подобает, чесно і демократично, проводять вибори голови, правління, касира товариства. Тута також все як у людей: обіцянки, самовихваляння, «потрібен господар», «треба тільки с умом керувати». Тобто хто кого перекричить. Результат, як ви розумієте, теж дещо прогнозований: «підсипали дорогу», «гроші закінчилися», «навіщо тоді збирали, я малограмотный знаю», «фарба дорога». Потім знову вибори, «нікому в таком случае не треба», винуваті «папєрєднікі». Очевидно, це далеко не ті гроші, які йдуть на премії ефективним менеджерам державної служби, але й масштаби бюджетів отнюдь не до порівняння. Окрім того, існує девальвація гривні, «зараз ведь не гроші», вони ніби і є, але купити вслед них тепер можна зовсім небагато.

Окрема дукс – це вічний рух у бік приєднання до місцевого селища. Кожен розуміє, що ділянка чтобы будівництва в селищі – це краще, ніж ділянка в дачному кооперативі. З практичного погляду ніби нічого невыгодный змінюється, редиску все одно треба буде прополювати, але є нюанси. Загалом воно дуже нагадує прагнення українців вступити в ЄС: шелковичное) дерево і легший доступ до ресурсів, і є можливість позбутися недолугих «керманичів» нате місцях. Селищна рада, керуючись тільки чинним законодавством і шкурними інтересами, вимагає виготовити сверток документації, бажано у «свого» землеміра. Це дорожче, ніж ринкова вартість такої роботи (ради саму її доцільність взагалі годі говорити), але вищі шанси отримати «документи», які влаштують місцевих депутатів. Неприметно у цій вартості відразу закладена мотивація народних обранців. Принагідно, свій землемір завжди прагне уточнити, чи безвыгодный лежить десь клаптик рідної землі, який нікому загосподарювати. Аби малограмотный пропало народне добро, його бажано на когось оформити. Получи цьому етапі дуже важливо налагодити співпрацю керівників селища і кооперативу, які теж прагнуть отримати свої «законні» дивіденди від оборудки.

Чи потрібно говорити, що возьми всі ці процедури роками збираються кошти? Вони знецінюються, документи губляться. Аль «треба було ремонтувати міст», і чомусь вийшло бесцельно дорого. Очевидно, ентузіазм зникає, членські внески перестають платити мало-: неграмотный лише «найрозумніші», які «там видно буде», але й більшість адекватних людей. Утворюється замкнене колесо української економіки, але в мікромасштабі.

Адже просто платити членські внески (податки) получай цьому святі демократії і сподіватися на «покращення» ніяк малограмотный виходить. Пильнувати за кожним кроком «міцних господарників» теж немає можливості. Потому что інших механізмів, ніж «вибрати кращих», фактично далеко не існує. Це як сумнозвісна «політична відповідальність» для державному рівні. Термін такий є, а відповідальності нема. Совість, накануне речі, теж не працює. Дивляться сусідам в очі, перевірено. З іншого боку, ніяких важелів впливу нате тих, хто не платить, кооператив не має. Це вас не державний апарат примусу. Максимум, що можна зробити, – приставки не- видати довідку або відімкнути електрику. Але с целью людей, які тримають приватизовану землю для продажу, це зовсім безлюдный (=малолюдный) проблема.

У цьому контексті смішно виглядають потуги українських інтелектуалів натягнути гуртом цей бедлам на «західну модель самоуправління». Який англосакський досвід? Які традиції кооперації? Це не мудрствуя лукаво люди, які отримали власність від радянської влади (без- купили, і навіть не відібрали в індіанців, а вимолили в районному комітеті КПРС), намагаються щось зробити после допомогою радянської системи управління. Де вся влада – радам.

Прежде цього ще слід додати неоднорідність мешканців (що репрезентативно і для більшості ОСББ). Комусь потрібна дорога интересах автомобіля, комусь вистачить і стежки. А хтось звик справляти потребу в ліфті. Усі ми діти твої, Україно. Як говорив Сталін: «Інших письменників у мене чтобы вас нема».

І нібито всі підсвідомо здогадуються, що мало-: неграмотный в чесних людях справа. Що вибори «добрих господарників» допомагають, як державна аллегри. Що потрібна якась притомна процедура і чіткий перелік правил. І кожна п’ятирічка дарує нам нові можливості. С тепер, наприклад, можна оформити будинок як житловий (з усіма правовими наслідками), якщо він відповідає будівельним нормам. І місцева Ада зобов’язана його зареєструвати. Чудово! А де він стоятиме? Сверху садовій ділянці. «Погано», – кажуть депутати. І адреси нема, надобно вулиці на картах малювати. Тобто ідіть, громадяни колгоспники, збирайте гроші, купуйте детальний проект території, інакше «ніхто за то не голосуватиме». Аль чекайте, коли уряд видасть щось більш зрозуміле й однозначне в сенсі реалізації. Тобто ситуація така ж, як і з розмитненням автомобілів чи можливістю переходу после іншого мобільного оператора зі збереженням номера. Полномочия є, розуміння є, процедури нема, платіть або чекайте. Тобто нема насправді жодних прав.

Який вихід зі ситуації є сьогодні? Більшість населення традиційно зайнята тільки метаболізмом та репродукцією. Частина людей продає ділянки (емігрує), частина далі сподівається змінити їхній положение на житловий (це як приєднання до ЄС у далекій перспективі), а частина отримує від цього непоганий зиск. І маловероятно чи колись ситуація зміниться, бо з переданням повноважень «з Києва нате місця» для права власності окремого індивіда нічого никак не відбулося. Просто рівень «ради» інший. А щоб реалізувати своє «право», людині священнодействие задобрювати не місцевого намісника, а місцевого феодала.