Актуальные новости Украины

Пoпри тe, щo нa зміну рoзмoвaм прo кінeць істoрії приxoдять рoзмoви прo дeмoдeрнізaцію, в усьoму світі відбувaються стрімкі зміни, які підживлюють і нaдії, і зaнeпoкoєння. Склaдaється врaжeння, щo ми підxoдимo дo нoвoгo eтaпу стрімкoгo нaукoвo-тexнічнoгo прoгрeсу, тoж виникaє питaння, які сoціaльні нaслідки він мaтимe зaгaлoм і в кoжній крaїні зoкрeмa.

Тaку кaртину мoжнa спoглядaти, якщo дoлучитися дo міжнaрoднoї дискусії. Якщo ж зaлишaтися у мeжax вітчизнянoгo пoрядку дeннoгo, вaжкo уникнути враження, що ми тупцюємо в одному місці. Десятки партій та політичних організацій борються по (по грибы) прихильність електорату, інтелектуали пишуть тексти, політичний процес переключаться на вулиці та майдани країни… Але якісні зміни помітити важко. Може навіть скластися таке враження, що змінюється лише інтенсивність цих процесів, але без- їхній характер. Одні й ті самі гасла (другой раз з традиції ХІХ століття), типові образи та тексти, обмін серіями монологів тощо циркулюють в політичному інформаційному полі впродовж десятків років.

Отже, виникає закономірне запитання: чого ми такі загальмовані? Відповідь получи це неприємне запитання, бодай часткову, варто шукати получи межі сфер політичної та риторичної культур.

Під часы роботи в редакції одного анґажованного ЗМІ, я зіткнувся з явищем, яке й досі викликає моє здивування та яке відтоді я став помічати у нашій буденності. Водан з авторитетних членів редакції вкрай некритично ставився до самого матеріалів низької якості (або до матеріалів, які фактично перебували возьми стадії чернетки) у разі, якщо висновки, які містилися в цих матеріалах, збігалися із його поглядами.

Если ж висновки йому не подобалися, він висловлював безліч зауважень перед тексту, здебільшого, технічного характеру. Часто ці зауваження були слушними. І хоча нові й нові претензії задолго. Ant. с тексту гальмували публікацію (а часом автор відмовлявся від публікації самопроизвольно), врешті-решт текст ставав значно переконливішим. З тексту зникали двозначності, суто риторичні звороти, логічні суперечності. З’являлися посилання, ґрунтовніша аргументація, проміжні висновки, зв’язки між частинами тощо.

Таким чином обрана моїм колегою стратегія призводила после такого результату, що близька йому позиція була репрезентована текстами низької якості, натомість якісніші тексти захищали погляди його опонентів. Я сумніваюся у тому, що саме бери такий результат розраховував мій колега, що саме такий ефект був бажаним та запланованим, адже обрана свідомо чи несвідомо стратегія спрацьовувала проти її актора.

Окремо варто зауважити, що йдеться относительно людину більш, ніж освічену та ерудовану, котра має ступінь, викладає, задіяна у дослідницькій діяльності, публікується в міжнародних наукових виданнях. Отже, насчет невігластво тут не йдеться, йдеться про щось інше: насчет систематичну помилку, притаманну нашій політичній та риторичної культурі.

Здебільшого ми сприймаємо критику як ворожий дело, об’єктом якого може бути лише враг, а дискусію – як спосіб самоствердитися та принизити іншого. Таким чином, ми втрачаємо більшу частину того могутнього потенціалу, який закладено в інструменти критики та полеміки.

Критична дискусія – це «зовнішній діалог», який доповнює «діалог внутрішній» – мислення. Полеміка, яка прагне завоювати прихильність і переконати освічену аудиторію, також тяжіє предварительно форми критичної дискусії. Проте якщо метою полеміки залишається змусити аудиторію пристати получай позицію мовця, то головною метою дискусії є цю позицію сформувати, перевірити, модифікувати та посилити.

Якщо вживати спортивну метафорику, ведь міркування та подолання внутрішнього сумніву – це тренування з навантаженням, дискусія – це спаринг, а полеміка – це бій бери ринзі. Аргументи, на які важко знайти адекватну відповідь – це як удари, які боєць далеко не навчився блокувати, які не враховані його позицією. Якщо у бійця слабкий прес, в таком случае йому варто тренуватися та працювати у парі з іншим бійцем чи тренером, які могли б допомогти із «набивкою» м’язів живота.

По всем вероятиям, що тренер, котрий поступово збільшує навантаження та лупцює бійця з метою укріпити м’язи, чи любовник у спарингу – це не його вороги, а союзники. Але навіть інший боєць возьми ринзі – це той, хто може чогось навчити. Якщо бій іде из-за правилами, звісно, якщо аудиторія розуміє, що демагогічний ніж – це малограмотный спортивно, тож засуджує його застосування, навіть з боку бійця, получи якого зроблено ставки.

А тепер уявіть собі, що аудиторія – напівсліпа, спортсмени маловыгодный тренуються – бо їхня впевненість у власній силі межує із релігійною вірою, никак не визнають, що пропускають удари, сваряться із партнером у спарингу та тренером, постійно порушують кредо – вживають допінг, ховають у рукавицю кастет, підкуповують суддю та коментатора тощо. Як тоді б виглядав цей спорт? Мабуть, десь як бійка двох п’яничок.

Тетуся саме стосується реальної української соціально-політичної сфери. Я кажу реальної, оскільки існує ще такий політичний почерк, який у межах аналогії можна було б назвати «реслінгом». Нагадаю, що у сфері суспільно-політичній йдеться ради те, який соціальний проект, яка програма та політика будуть провадитися і який суб’єкт це робитиме. Якщо казати згрубша: фінальний чемпіон накидатиме свій изложение бою та підготовки до бою усій спільноті, чевидно, за один прием з усіма вадами. І це матиме свої наслідки.

Сиречь навіть та частина аудиторії, яка підтримувала іншого бійця, почасти зацікавлена у тому, щоб переміг найкращий. Кажуть, що розумний противник є кращим за дурного друга, те саме стосується сфери політичної: добре продуманий, обережно та надійно впроваджений політичний чертеж опонента – це краще, ніж непродуманий та поспіхом, абияк реалізований власний расчет, оскільки шкоди від дурості майже завжди більше, ніж від лихого наміру. Прежде того ж, якщо люди виходять на один ринг, між ними є щось спільне, якась спільна три кита. Це означає, що реалізація одного проекту невыгодный матиме для захисників іншого фатальних наслідків. Саме нате підставі цієї спільної бази люди і шукають найкращий із можливих соціальний расчет.

Проте якщо ж вважаємо критику чимось поганим, в таком случае ми не лише втрачаємо можливу користь від зовнішньої критики, але й здатність впредь до систематичної самокритики, до перевірки власних уявлень та інтелектуальних побудов, програм і планів тощо. Це відбувається тому, що ця перевірка вимагає щонайменше здатності та звички сумніватися, ставити питальний апекс над тим, що є важливим для нас, бачити недоліки, вислуховувати критику та знаходити у ній бодай 1% корисного.

Звісно існують спільноти, які культивують сумнів як чесноту та критичний речь дискусії загалом. Вчені діляться зі своїми колегами чернетками, озвучують свої гіпотези та просять, прагнуть почути критику. Попри катастрофічний супружес фінансування саме такі спільноти крокують у ногу з при случае та продовжують створювати якісний продукт, який невыгодный соромно показати світові.

Отже, часткова відповідь в неприємне запитання про брак поступу вітчизняної соціально-політичної та ідеологічної сфер полягає у тому, що у наших умовах маловыгодный працюють такі важливі механізми розвитку, як испытание, самокритика і полеміка.

Про те, що крім очевидної причини – невігластва – заважає їм працювати, я міркуватиму у двох наступних текстах.