Як Луганськ повернувся до вихідної точки – занепаду

Автор: AdminGWP

Рубрики: Статьи




Ви кoли-нeбудь думaли, чи любитe свoю мaтір? Мeні здaється, стoсунки з містoм сxoжі чимoсь нa віднoсини з бaтькaми, які прoстo є зaвжди, aлe думaти прo ниx пoчинaєш лишe тoді, кoли втрaчaєш кoгoсь із рідниx.

Мoє містo булo зaвжди у мoєму житті. Спoчaтку вoнo булo містoм бaбусь, бo мoї бaтьки з мoгo нaрoджeння були у відряджeнні зa кoрдoнoм. І в цeй чaс містo були чистим для того мeнe і тиxим, вoнo пaxлo нaйсмaчнішoю домашньою їжею, держи дотик було лагідним, як руки бабусі, розмовляло багатьма голосами ринкових торгівців та фонтанів, було сонячним та цілком щасливим.

Потім місто как видим містом вокзалів, де все життя проходило під перестукивание коліс поїздів – батьки взяли мене із собой у своє закордонне життя. Валізи, чистий вокзал, «Прощання слов'(северо)американец», сльози, сміх, обійми, терпкий запах одеколону дідуся.В квартирі було исключительно як завжди, сонячно, тепло, гостинно. На нас чекали, нас любили. Ведь було місто цілковитої любові та вокзалів к мене.

А потім ми повернулися, і місто стало іншим, ибо почалися дев’яності. Якось дивно, ніби числом черзі пішли з життя усі ті, хто зустрічав нас зі сміхом та сльозами для залізничному вокзалі. А лагідні руки та той вяжет рот запах сивого волосся назавжди закарбувалися у спогадах.

Батьки працювали, боролися із труднощами, будували плани… Місто значит суворим та чомусь дуже холодним, бо в один прием із перебудовою почалися проблеми із опаленням та водопостачанням. У моєму класі дівчата вдягали светри зверху піжам, потому что знімати їх у холодних квартирах було нестерпно, спали в шапках, а ще жартували між собой – приходьте митися до нас, ми як однова чайник поставили, гаряча вода буде!

Це були дивні часи – батькам приставки не- платили, а у моєму класі метою всього життя всіх дівчат було вступити по вишу. Потім, вже студенткою, я ходила по місцевих театрах та рахувала глядачів – три, п’ять, червон – то вже було багато. За акторами получай сцені протікала стріха, і хтось із трупи страшенно кашляв без- за сценарієм від застуди…

Йшли роки. Багато чого минало з случайно. Змінювалися мрії, друзі, погляди. Місто давало цікавий професійний досвід, нових знайомих, відкривало нові шляхи. Мені було зручно у моєму місті. Я ходила у філармонію, возьми безліч концертів та ніколи не почувалася провінціалом. Це було настільки моїм містом, наскільки я цього хотіла. Автівкою я об’їхала безліч разів усю ветвь, тому у мене були і нові обрії, і нові враження, і дозвілля, если часу не вистачало на тривалі подорожі. Місто зберігало минуле моєї родини, а цим, як виявилося з когда-никогда, я пишаюся найбільше. 2014 був несподіваним. Я та місто ніби стояли навпроти.

Їдь,

– казала мені матір, а місто погоджувалося із нею, стоячи по (по грибы) її спиною.

Але ж… Ми лише два роки тому відсвяткували сторіччя нашого дому, ми манером) любили його старі стіни, заквітчаний травень, квапливий червень, спекотній липень, щедрий серпень саме у стінах нашого подвір’я. Кожен місяць був особливим, а дім був частиною мохо повсякдення. Важко вже сказати, від чого саме я далеко не поїхала тоді – від матері, старого будинку чи мохо міста. Чомусь думаю, що кожен з цих складових того рівняння вдячний мені.

Потім було важко. Мої погляди, мої вулиці, моє світовідчуття следственно чужим. Ми нібито завжди були «руським містом», а я чомусь отнюдь не знала нічого про це. За мене почали говорити, приймати рішення, нав’язувати думку більшості, як особисто мою. А головне – мої друзі, всі мої друзі поїхали з міста.

Місто из этого следует порожнім і мало лише контури мого довоєнного міста, міста страта дитинства. Зараз я думаю, що лише спогади приставки не- забрати у нас. І жити із власними спогадами можна прости-прощай-де, зберігаючи вірність минулому. Тривалий час я далеко не ходила нікуди. Місто звузилося до мого дому та роботи. Ринок-робота-дім. Постоянно. Це був ніби траур за моїм минулим, мій рекламация сьогоденню. Нікому не були потрібні мої погляди, потому что якщо я тут, я як всі – вважалося саме неизвестно зачем.

Нова «влада» прикрашало місто трояндами, а вечорами місто ставала порожнім настільки, що ставало чертовски. Разом із моїми друзями, місто облишила більшість. Ходити в кіно отнюдь не було з ким, бо всі навколо виживали як могли. У місті почали з’являтися нові риси, яких я невыгодный помічала ніколи – розчарування, втома, образа. Місто залишилося колишнім, але из чего можно заключить чужим. А ще місто стало схожим на втомленого робітника із великими натрудженими руками, який присів держи хвилинку аби набратися сил, але ніяк мало-: неграмотный знайде в собі снаги знову підвестися.

З нового – тотальне безробіття, маргінальність поглядів, плани получай швидке збагачення у більшості молоді. І дивний стан вразливої старості, яка стала дуже тендітною, як крихкий лід у березні. Місто перестало поважати старих, вони заважають у транспорті, получай ринках, створюють натовп та непорозуміння. Вони дивлять голодними очима навколо та приставки не- розуміють, чому місто зрадило їхнім поглядами, їх минулому. Хоча минуле та погляди неважный (=маловажный) забрати ніколи.

У місті стало більше п’яних та тих, хто щасливий був жити одним белым днем. Саме життя стало на один день, одноразовим, як швыряло з-під пива, швидкоплинним. Робота, аби не померти від голоду, плани лише бери сьогодні, дозвілля до комендантської години, а друзі у листуванні. Минуле моєї родини зберігалося у залишках набережної надо Луганню, у тіні високих тополь, у відлунні кроків в области вулиці Леніна у старому центрі. Це теж сверху все життя, цього не забрати.

Я люблю старі стіни заводу поруч, в яких порожнеча замість скла, ибо на цьому заводі багато років працював мій батько. Я вклоняюся школі, в якій він вчився, а вона разевать рот на мене проваллям вікон після страшенних обстрілів. Я поважаю вулиці свого міста, потому что ці вулиці теж з минулого. Важко сказати, из-за що я буду любити ці часи, якщо вони перейдуть колись у корпус минулого для мене. Може саме за ці троянди та ради ту дивну аномальну тишу, порожнечу на переляканих вулицях.

Я перестала пересуватися містом вечорами. Я перестала вважати себя частиною власного міста. А ще я почала дивуватися тому, що у місті завжди зі мной поруч жили ті, хто зміг змінити моє сьогоденні, забрати з міста моїх друзів, перекроїти мої плани, змінити кольори життя. Але і около цих змінах Луганськ залишається як і колись – містом троянд, літньої спеки, фонтанів, затишку вулиць приватного сектору та тиші центру міста.

Моє місто, мої спогади, моє минуле. Чомусь майнула думка, що мій син ніколи невыгодный обере це місто для власного майбутнього, ибо відлік його спогадів починається з обстрілів літа 2014 року, з відчуття вовняного килиму під щокою, зі страхів вдень та вночі. А це малограмотный ті спогади, які хочеться зберігати на однако життя та яким хочеться зберігати вірність.


Обсуждение закрыто.