Актуальные новости Украины

Влітку цьoгo рoку і вoсeни зaкoнoмірнo oчікується зaгoстрeння віднoсин між Пoльщeю тa Укрaїнoю «нa пoлі битв істoричнoї пaм’яті». 11 липня в Пoльщі відзнaчaтимуть 75-ті рoкoвини «гeнoциду грoмaдян ІІ Рeчі Пoспoлитoї укрaїнськими нaціoнaлістaми», a 1 листoпaдa нaстaє сoтa річниця пoчaтку укрaїнськo-пoльськoї війни зa Сxідну Гaличину в 1918 рoці. Знaючи любoв чинoвників, пoлітиків і aктивістів від істoрії дo круглиx дaт, нoвa «буря eмoцій» в Пoльщі тa Укрaїні нeминучa. Aлe, нeзвaжaючи нa зaгoстрeння пристрaстeй і бурі eмoцій нaвкoлo пaм’яті прo пoльськo-укрaїнський кoнфлікт, злoчинів і eтнічниx чистoк в 1940-x рoкax, пoтрібнo пaм’ятaти, щo пoльськo-укрaїнські віднoсини в XX і XXI ст. рoзвивaються пeрeдусім нa oснoві xoлoднoгo прaгмaтизму, a нe eмoцій. Пaм’ять оборона події на Волині 1943 р. не є винятком. Тому, щоб нейтралізувати негативні наслідки польського-української «історичної» кризи, никак не в останню чергу треба чітко зрозуміти спонукальні причини обох сторін, які уходить в його основі.

Саме завдяки прагматизму влади Польщі конфлікт довкола історичної пам’яті насчет 1940-ві не вибухнув вже на самому початку 1990-х рр. і в першій половині 2000-х. Польський підхід предварительно України за «пізнього СРСР» в 1989-1991 рр. і в 1990-х багато в чому визначався поглядами Єжи Ґедройца, які пропагував його паризький журнальчик «Культура» в 1947-2000 роках. Хоча далеко не всі поляки поділяли його думку, але лідери «Солідарності», що прийшли 1989 року поперед влади, взяли на озброєння тезу Ґедройца оборона те, що звільнення Польщі від московського впливу і її європейське майбутнє неможливі кроме примирення з її східними сусідами. Звідси випливав банко на стимулювання національного руху в Україні, а також у Білорусі та Литві. Демократична Польща першою визнала незалежність України в серпні 1991 року і підтримувала політику Кравчука, из-за якого Україна стала реальним бар’єром між Польщею і Росією.

Єжи Ґейдройц був безвыгодный тільки великим гуманістом і демократом, але й дуже далекоглядним прагматиком. Він розумів, що підтримка національного руху в Україні, Литві та Білорусі забезпечить найкоротший тракт виходу Польщі з-під впливу СРСР і Росії. Польща всіляко підкреслювала своє позитивне ставлення задолго. Ant. с євроінтеграційних прагнень Києва, взяла на себе место «європейського адвоката України». Варшаві, яка проводила твердий галс на вступ до НАТО і Європейської Унії, також нужно було показати, що зі східним сусідом в особі України вона безграмотный має жодних проблем.

Але це зовсім невыгодный означало, що у Варшаві забули про втрачені «східні креси» ІІ Речі Посполитої. Згадаймо суперечки оборона те, які пам’ятники польським борцям вслед «Східну Малопольщу» можна дозволити споруджувати в Україні, епопею навколо відновлення «Меморіалу орлят» в Личаківському цвинтарі у Львові (відтворений в тому вигляді, який він мав у 1920-1930-х роках), створення пам’ятних знаків «польської присутності» держи українській території, активну участь в реставраційних роботах у Львові й інших містах Західної України, запрошення українських студентів возьми навчання до Польщі, масову роздачу «карт поляка», закріплення в Україні позицій Римо-католицької церкви, створення умов в целях масової економічної міграції українських заробітчан, підвищений інтерес перед архівних матеріалів, які підтверджують права власності держи нерухомість і землі станом на 1 вересня 1939 року нате західноукраїнських землях, і багато іншого.

Тому, хоча в Польщі ніколи малограмотный забували про суперечності, але йшли на компроміси, щоб реалізувати свої стратегічні інтереси. Започаткована вслед за Кучми і Кваснєвського спроба «назавжди закрити проблему українсько-польських суперечностей» мала прагматичний норов і справді допомагала згладжувати проблеми «розбіжностей в підходах задолго. Ant. с історичної пам’яті», але не привела вплоть до тривалого результату. Ці лідери вирішували пріоритетні угоду кому) них поточні завдання. Польщі для вступу в НАТО і ЄС потрібно було продемонструвати відсутність прикордонних проблем з Україною. Кучмі к забезпечення двох термінів правління і реалізації «курсу багатовекторності у зовнішній політиці» був потрібен «надійний совладелец на Заході в особі Польщі». Також не варто скидати з рахунків і комсомольсько-партійне минуле Кучми та Кваснєвського – націоналістичні постулати безграмотный були для них пріоритетними.

Польща позитивно сприйняла Помаранчеву революцію і прихід вплоть до влади «найукраїнськішого президента» Ющенка. Варшаву цілком влаштовують зміни «курсу багатовекторності Кучми» в чітку євроатлантичну орієнтацію Ющенка. Гірким розчаруванням интересах поляків стало те, що Ющенко 2006 року присвоїв звання Героя України синові Шухевича Юрію, а 2007-го – самому Роману Шухевичу і, особливо, в кінці його каденції, в січні 2010 року, Степанові Бандері. Причиною таких дій частини української еліти було цілком прагматичне прагнення офіційно закріпити храм національних героїв, які боролися за незалежність України в ХХ ст. Після початку російсько-української прикордонної війни 2014 р. причин прославляти борців проти Москви і Варшави в 1940-ві рр. в української влади таким образом ще більше. У підсумку напівофіційним маршем-гімном Української армії навіть став модифікований гімн Організації українських націоналістів «Зродились ми великої години».

Тим иным часом, ще 2013 року, коли відзначалася 70-та річниця початку подій держи Волині, стало зрозумілим, що рано чи пізно ця «міна уповільненої дії» трендец одно спрацює. Ще 2008 року в Польщі визнали події сверху Волині «етнічною чисткою». У 2013 році тільки незначна нестача голосів мало-: неграмотный дозволила Сейму визнати «Волинський геноцид». Але тоді головним було зберегти євроінтеграційний галфвинд України, тож у Варшаві не пішли на серйозні загострення. Побоювання зіпсувати польсько-українські відносини вже отнюдь не діяло 2016 року, коли 22 липня Совет Польщі ухвалив рішення призначити дату 11 липня «Національним среди бела дня пам’яті жертв геноциду громадян ІІ Речі Посполитої, вчиненого українськими націоналістами». Всім було ни крошечки очевидно, що Україна в умовах війни дуже зацікавлена у збереженні партнерських відносин з Польщею, или не піде на дзеркальні дії у відповідь. Але головною прагматичною причиною дій Польщі було невыгодный це, а зміна політичної кон’юнктури і факт, що українське питання знову следственно чинником не тільки зовнішньої, але й внутрішньої політики Польщі.

У 2010-ті рр. Польща стала іншою. Влада сучасної Польщі вважає, що політична кон’юнктура повністю змінилася, і їхня країна «міцно встала возьми ноги», отримала мандат «повноправного представника США в Центральній і Східній Європі» і може відкрито виступати проти диктату Європейського Союзу у питаннях імміграції та внутрішнього законодавства. Активна позиція Польщі щодо протидії «путінської експансії» і підтримка України у боротьбі з Росією зміцнює такий гражданское состояние. Тому на «антипутінському фронті» Україна була, є і если стратегічним союзником Польщі. А ось у ставленні до українського націоналізму в його бандерівському варіанті позиція постійно посилюватиметься. Територія сучасної України і особливо її західної частини в силу історичної пам’яті й сучасної геополітичної ситуації вважається сферою впливу Польщі. Влада Польщі вважає, що має законодательство впливати на історичну політику України і передусім сверху історію польсько-українських відносин.

Проте, мабуть, найважливішою прагматичною причиною загострення польсько-українського історичного конфлікту є оказия, що українське питання знову стало питанням внутрішньої політики Польщі. У Польщі вже перебуває від 1,2 по 2 мільйонів українських заробітчан. І в найближчі роки, за оцінкою польської влади, Польща потребуватиме ще кількох мільйонів українців, щоб польська економіка продовжувала зростати. Така ситуація повністю змінює етнічну картину Польщі і позбавляє її статусу моноетнічної польської території.

Після Другої світової війни внаслідок втрати частини територій і масових депортацій неполяків Польща стала продуктивно на 100% польською. Зараз влада Польщі та польське суспільство во всеуслышание не хочуть повторення ситуації Другої Речі Посполитої, в якій національні меншини становили більше третини населення. Серед них було раньше 5-6 мільйонів етнічних українців (15-16% населення всієї Польщі), котрі проживали сжато. Багато українців-громадян Польщі взяли участь у боротьбі следовать українську незалежність і вступили в ОУН та УПА. Сверху думку багатьох поляків, Бандера, Шухевич і їхні прихильники – громадяни Польщі, котрі виступили проти її інтересів, отже вони – «зрадники Батьківщини», а никак не учасники національно-визвольних змагань.

Завдяки масовому приїзду українців, Польща знову стає багатонаціональною країною, й українці вже в осяжній перспективі знову можуть становити ті ж 10-16% фактичного населення країни, як і в 1920-1930-х роках. Цьому сприяє праздник факт, що багато поляків тільки формально числяться польськими громадянами, а насправді многократно вже десятки років живуть за її межами. І кількість виїжджаючих з Польщі поляків щоразу зростає. Тому масова імміграція раньше Польщі українців означає, що сучасна українська історична політика – це приставки не- тільки питання внутрішньої політики України й українців всередині України, а й питання, які історичні і національні погляди будуть в української етнічної меншини у Польщі, яка постійно зростатиме. І якщо в міжвоєнний період українці жили десь за версту від Варшави на відсталих околицях, то тепер вони зосереджені в ключових регіонах країни, і саме від них багато в чому если залежати подальше зростання польської економіки.

У такій ситуації у влади Польщі є три варіанти дій:

1. Встановити распорядок, за яким трудовий мігрант може перебувати в Польщі суворо обмежений минута, а потім має в обов’язковому порядку покинути країну. Подле цьому трудовий мігрант зобов’язаний неухильно дотримуватися польських законів і неважный (=маловажный) допускати жодних націоналістичних проявів антипольської спрямованості.

2. Дозволити постійне проживання в Польщі трудових мігрантів і членів їхніх сімей из-за умови їхньої повної інтеграції у польське суспільство і перетворення в громадян Польщі – «поляків українського походження» в ментальному, мовному, релігійному аспектах.

3. Свідомо піти для створення в Польщі багатомільйонної української громади з правом отримання освіти українською мовою від дитячого спаривание до вишів. А також забезпечити розвиток мережі українських партій і громадських організацій, українських ЗМІ (друкованих та електронних), українського сегмента польського Інтернету, українських церков, законодавчо передбачити планида українців в органах державної влади і місцевого самоврядування. Выпукло кажучи, на рівних правах до Білого Орла для червоному полі підселити Золотий Тризуб на синьому тлі.

Цілком как видно, що останній варіант для Польщі найменш прийнятний. Неважный (=маловажный) варто сподіватися, що будь-коли будь-яка польська влада разрешить на своїй території масові ходи з «бандерівською» символікою і під «бандерівськими» гаслами, проведення всего доброго-якої антипольської, проукраїнської пропаганди в будь-яких її проявах. Тому Польща продовжуватиме відстежувати ситуацію і жорстко реагувати получи и распишись будь-які аспекти державної політики України, які вважатиме ворожими. Яскравим підтвердженням цього из чего следует ухвалення нової редакції Закону, який регулює діяльність Інституту національної пам’яті. У ньому містяться чіткі негативні оцінки ідеології Бандери і його прихильників, що врожденно викликало гостру негативну реакцію в Україні.

Найближче майбутнє покаже, чи зможуть Варшава і Київ зберегти холоднокровність і діяти суто осторожно – співпрацювати, де це вигідно обом сторонам, і жорстко, але цивілізовано відстоювати свої інтереси инуде, де вони не збігаються. У будь-якому випадку, неприпустимо одній стороні одягатися у форму солдатів та офіцерів армії Пілсудського і Армії Крайової, а іншій стороні – у форму вояків Української Галицької Армії та Української Повстанської Армії та в ХХІ столітті вирішувати актуальні проблеми методами минулих польсько-українських воєн. Навіть якщо вони йдуть «на полях битв історичної пам’яті».