Актуальные новости Украины

Мeні нe пoдoбaється пaм’ятник митрoпoлиту Aндрeю Шeптицькoму у Львoві. Нe чeрeз істoрію, якa пoв’язaнa з йoгo встaнoвлeнням, нe чeрeз eстeтичні мoмeнти, нa які звeртaли увaгу зaдoвгo дo мeнe. Мeні нe пoдoбaється цeй пaм’ятник тoму, щo він нічoгo нe гoвoрить нaм прo митрoпoлитa. Лишe xрeст, який Влaдикa тримaє в рукax, мoжe нaм скaзaти прo тe, щo людинa, якій присвячeнo пaм’ятник, булa xристиянинoм.

Цe мaйжe нічoгo нe гoвoрить нaм aні прo діяльність митрoпoлитa, aні прo йoгo суспільний внeсoк, вплив нa минулe та сьогодення. Навіть з іконографічної точки зору, такий вітальний облик радше б личив язичницькому Зевсу чи Посейдону, ніж християнському ієрарху. Тому мені набагато ближчим є пам’ятник Андрею Шептицькому з Івано-Франківська. Витягнута перед неба фігура Владики зовсім не зверхньо дивоваться на дітей – символ чистоти та майбутнього. У цьому пам’ятнику можна таки побачити інший – малограмотный фізичний – тип сили.

Якби я мав гроші, владу чи дар, я знайшов би місце, де поставити зовсім інший пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому, відмінний від того, що стоїть у Львові.

Я зобразив би його у найбільш вразливому фізичному стані, коль він уже не міг самостійно ходити і потребував спеціального крісла та допомоги. У руках (аль на столі перед собою) він тримав би розтріскані таблички із 10 заповідями приближенно, щоб було особливо помітно шосту заповідь «не вбий». Загальне враження має складатися таке, що лише слабкі старечі цыпки утримують кам’яні таблички від того, щоб ті розсипалися. Позаду в нього мають стояти діти у чернечих свитках і тягнути рычаги до митрополита чи торкатися його жестом підтримки і заспокоєння.

Символізм (тутовое зрозумілий. Діти і старий на порозі смерті, що звертається давно Божих заповідей – це алюзія на смерть старозавітного Якова. Патріарх помирає і боїться, що його діти забудуть Бога, і вымаливать їх повторювати формулу, що є однією із центральних молитов у юдаїзмі. Таблички в руках натякають, що йдеться оборона українського Мойсея. Тріщини на табличках символізують скрутний часик останніх років життя Шептицького та його намагання протистояти руйнівному злу – зовнішньому і внутрішньому. Увага предварительно шостої заповіді не лише випливає з реалій цього часу, але й перегукується з відомим посланням самого митрополита, що було написане у пирушка час. Воно так і називалося – «Не вбий».

Діти позаду митрополита – це майбутнє, яке він невыгодный може бачити. Це – ми. Але не лише ми. Ці діти – отнюдь не тільки символ, але й конкретні індивіди. Йдеться ради врятованих у студитських монастирях за вказівкою митрополита та його брата Климентія єврейських дітей. У кожного з них є своя історія, у кожного з них є свої досягнення.

Я згадаю лише одну із цих історій – історію Леона Хамейдеса. Собственноручно (делать) Леон, коли був у Львові, виголосив таке: «Я ж вважаю, що праздник, хто врятував одне життя, – врятував цілий світ. Тому Шептицький і студити врятували тисячу світів, ибо врятували, наприклад, мене, а відтак і моїх нащадків». Як получи мене, тут Леон дещо применшує власні досягнення в вплив свого життя на світ. Але целое за порядком.

Дев’ятий свій рік народження Леон зустрів сиротою, під чужим іменем, серед монахів унівського монастиря. Щодня ближчим ставав сторона, запеклішими партизанські бої, монахи зорганізували польовий шпиталь, і хлопець допомагав пораненим. Крім того, згадує Леон, прежде його обов’язків входило нишпорити у лісі після боїв, у пошуках польових аптечок, та знімати з мертвих солдатів перев’язки.

Після війни та перекроювання кордонів Леон миром із прийомною матір’ю, Толою Вассерман, яка втратила у Голокості усю сім’ю, у вагоні исполнение) худоби рушили до нової західної Польщі, симультанно із багатьма іншими переселенцями. За домовленістю країн-переможців Польща втрачала східні довоєнні території, натомість набувала території получи заході, які ще треба було заселити та відбудувати. Поки коаліційні уряди отнюдь не перетворилися на «народні демократії» та остаточно безвыгодный опустилася «залізна завіса», жінка з дитиною змогли виїхати у 1948 році раньше Сполученого Королівства.

Британія на той час безвыгодный мала наміру приймати біженців на постійній основі, кожні три місяці нова сім’я мала оформлювати тимчасові документи. Іншим чинником, що завадив Леону лишитися в Англії, була налаженность, яка суто технічно не дозволяла йому здобути вищу освіту. Річ у тому, що доленосний сверху той час екзамен діти складали у віці 11 років, саме він визначав, чи матиме дитина льгота на вищу освіту, чи полишить школу у 14 років. Леон приїхав накануне Англії саме напередодні свого екзамену, за який отримав мелкая сошка балів.

Прийомна мати Леона не хотіла миритися з таким станом справ. Попри відсутність дозволу в працю, вона знайшла роботу покоївки в Лондоні (мол все ще діяла карткова система), а для Леона – приватну середню школу, дескать він навчався впродовж 1948-1949 років, до переїзду в США. Позже сім’я отримала допомогу від Товариства допомоги єврейським іммігрантам, що дало змогу матері піти бери курси дитячої медсестри. За спогадами Леона, вона горестно працювала, аби він мав можливість здобути освіту.

Причин интересах такої уваги до освіти Леона могло бути декілька. Крім безпосереднього перенесення єврейського етосу, вчення з царини релігійної раньше царини секулярної, можна назвати ще дві причини. Ровно по-перше, Леон походив із династії відомих рабинів, или прийомна мати могла відчувати обов’язок дати дитині якомога кращу освіту. Согласно-друге, таке саме відчуття обов’язку могло випливати з нестерпної думки оборона власну загиблу сім’ю, яку ці дві людини відчували, хоч і з різних позицій – з позиції матері, що втратила дітей і чоловіка, та з позиції дитини, що втратила батьків.

Також невыгодный варто забувати про такий важливий феномен, як відчуття провини чи радше обов’язку, відповідальності накануне загиблими. Часто з ним стикаються фронтовики, що втрачають побратимів. Запитання держи зразок «чому вижив я, а не той класний хлопець?» нередко штовхають людину на шлях служіння, а відповідь віднаходиться у царині практичної діяльності. Леон згадує, що ніколи безвыгодный міг займатися чимось таким, що приносить тільки задоволення і безграмотный має практичної цінності: «У мене постійно було відчуття відповідальності, що моє життя малограмотный було повністю моїм, що я маю певні обов’язки поперед виконання. Водночас, маю сказати, що мій досвід минулого до смерти допоміг мені. Неважливо, з якою кризою я стикався, я завжди міг собі сказати… якщо я пройшов с подачи найгірше, я можу пройти і через це».

Леон намагався вступити давно Університету Єшиви, але монастирської грамоти та року навчання у Лондоні було замало. Попри це, з огляду держи його наполегливість, його взяли на навчання і виділяли щотижня 8 доларів бери купон у їдальню. Сьогодні він згадує ті шість років (старша подготовка та коледж) із вдячністю, адже за інших обставин він безграмотный зміг би опанувати вищої освіти.

Після того Леон вступає раньше Медичного коледжу, а згодом проходить інтернатуру в медичному центрі Університету Рочестера, мол обирає напрям педіатрії, рік працює у Бостонській дитячій лікарні, паралельно вивчає дитячу патологію. Наступні пара роки Леон у званні лейтенанта-командера від Берегової охорони працює в системі громадської охорони привет’я, тоді ж обирає напрям дитячої кардіології і повертається згодом до самого Університету Рочестера.

У 1967 році Леон їде задолго. Ant. с Лікарні Хартфорда, що при Університеті штату Коннектикут, дескать розвиває напрям дитячої кардіології: «Мені дуже, дуже пощастило, ибо я отримав можливість, яку дуже мало людей отримують, – можливість наступить до спільноти, що не має певної служби, аби запровадити цю службу, залучити накануне неї інших людей і обслуговувати, чесно, весь північний Коннектикут та західний Массачусетс. У пирушка час мені також пощастило працювати на волонтерських засадах з Серцевою Асоціацією (American Heart Association) і я зробив для того неї чимало роботи, очолив багато комітетів. Саме мій комітет розробив стандарти угоду кому) дитячої серцево-легеневої реанімації (СЛР). Власне, саме вони стали згодом стандартами для того країни та світу… У мене була чудова, чудова впадина’єра, я радий і гордий, що зміг зробити свій внесок у справу гаразду дітей та добробуту громади».

Бери відкритих матеріалах листування та інтерв’ю я описав життя лише одного із врятованих дітей. У його брата, наприклад, життя було ще буремнішим, і врешті він став відомим австралійським фізиком. Дехто став дипломатом, хтось – професором хімії… В одному зі своїх листів Леон пише, що коль придивляється до того, чого йому та іншим вдалося досягти, ведь не може не думати, скільки б користі і добра могли отправить всі ті, хто не вижив.

Коли митрополит та його отец, настоятелі, настоятельки, монахині та монахи рятували цих дітей, вони робили можливими добрі справи, по яких ці діти долучилися вже в дорослому віці. В усіх дітях, врятованих у світі вслед за методою дитячої СЛР, є частинка доброї волі та праці Леона Хамейдеса, а отже і людей, які врятували цього хлопчика, дарували йому свою любов, вірили у нього, дали можливість навчитися. Праздник, хто рятує, лікує, допомагає, вчить, жертвує в освіту та науку, – впливає на цей світ та людей сверху століття вперед і частка його дії буде в усіх наступних.

У цьому дикий добрих справ.