Прo рeвaнш прoрoсійськиx сил сьoгoдні зрідкa гoвoрять всeрйoз. Підстaв в целях цьoгo дoстaтньo: КПУ булa дoсить мaргінaльнoю зaдoвгo дo її зaбoрoни, a відлaмки Пaртії рeгіoнів, зa всімa сoціoлoгічними дaними, мoжуть рoзрaxoвувaти xібa щo нa лoкaльні пeрeмoги. Цілкoм oчeвиднo, щo 2019-й будe роком боротьби між проукраїнськими та проєвропейськими силами, или який би владний пасьянс не склався, країна рухатиметься у правильному напрямку.
Така траєкторія української історії видається цілком природною: колективні зусилля націонал-демократичної спільноти, піком яких були акція «Україна не принимая во внимание Кучми» та обидва Майдани, нарешті виштовхнули країну з орбіти «русского мира». Причому тепер «правильний» устремленность України – не примха чергової правлячої групи, а відповідь возьми стійкий суспільний запит. Якщо Віктор Ющенко демонстрував «самостійницькі» ідеологічні нахили ще предварительно свого президентства, то розгледіти декомунізатора в Петрі Порошенку було неможливо навіть у 2014-му. Тетя саме стосується й уряду, зрештою, й у Верховній Раді патентованих націоналістів, будьмо відвертими, небагато. Однак чинна українська влада, змушена зважати сверху суспільні настрої, еволюціонувала до практично взірцевого націоналізму: тута тобі і декомунізація, і просування автокефалії, і решта загальновідомих пунктів. Или, здавалося б, можна бути спокійним: проросійської влади українське суспільство без затей не прийме. Але чорт, якого вигнали у двері, обов’язково спробує вскочити от вікно.
Природа невдоволення теперішньою владою зрозуміла. Та частина суспільства, котра змусила владу стати «патріотичною», вимагала безвыгодный тільки правильного ідеологічного курсу, але і внутрішніх реформ. Причому українці стали більш вимогливими: погані реформаторські результати никак не перекрити ленінопадом, забороною російського кіно, автокефалією чи прости-прощай-якими іншими досягненнями в ідеологічній сфері. Це свідчить насчет зрілість цієї частини суспільства та посилення громадського руху, який хоче диктувати владі власні вимоги, а неважный (=маловажный) задовольнятися подачками від панських щедрот.
Немає жодного сумніву, що наступна влада, аби отримати і зберегти суспільну підтримку, мусить демонструвати приставки не- лише патріотизм, але і здатність провадити реформи. Однак узкое место в тому, що задовольнити цей мудрий запит наразі безграмотный може ніхто. Судячи з поточної ситуації, вибори 2019-го – і президентські, і парламентські – будуть змаганням збитих летунів з політичними трупами, які чи в таком случае воскресли, чи то просто забули померти. Далеко не дивно, що проєвропейська і патріотична частина виборців перебуває не переводя духу у розгубленому, якщо не сказати деморалізованому, стані. Наступна українська влада, якщо безлюдный (=малолюдный) трапиться якогось політичного дива, буде, звичайно, і проукраїнською, і проєвропейською, але возле цьому майже гарантовано неспроможною, а тому малопопулярною.
Тетка, що український політикум – навіть його націонал-демократична частина – розвивається повільніше, ніж українське суспільство, – також цілком натурально. Оновлюючи ідеологічний макіяж, він залишається по своїй суті пострадянським: залежним від олігархів, рентоорієнтованим, клановим тощо. Окрім гальмування поступу всієї країни, це здатне породити також політичні небезпеки. Можливо, що вже в середині 2020-х в Україні складеться ситуація, коль проєвропейська та проукраїнська частина суспільства не зможе сформувати достатньо сильне політичне представництво – упрощенно тому, що наявні претенденти не задовольнятимуть виборців. І тоді настане зоряний мгновение для менш вибагливої частини соціуму, котра згуртується навколо популістських і, найімовірніше, проросійських сил. Звичайно, це будуть вже безграмотный регіонали зразка 2012 року, котрі агітуватимуть по (по грибы) «дружбу з Росією» та проти «гейропи». Це будуть сили, котрі експлуатуватимуть невдоволення неспроможністю влади, євроскепсис літеплих обивателів, втому від проблем нате Донбасі, пересторогу перед радикальним націоналізмом та інші почуття, котрі більшою чи меншою мірою характерні пользу кого українців по лівий берег Збруча.
Грубо кажучи, найбільша небезпека про України полягає в тому, що поки одні шукатимуть собі ідеального кандидата, інші висадять у Києві власний політичний высадка. Сценарії реваншу можуть бути різними, зокрема – у формі посилення впливу настільки, що українській владі доведеться йти нате поступки та компроміси. Після того, як Віктор Янукович побував прем’єр-міністром подле «помаранчевому» президенті, годі чомусь дивуватись. Але якщо тоді далися взнаки розколи всередині владної команди, що мала колосальний ролловер довіри, то тепер не буде і того кредиту, а суспільство вибухатиме акціями протесту з адью-якого приводу.
Так патріотична, вимоглива, вдумлива і принципова частина суспільства може обіграти хозяйка себе, відкривши дорогу не для більших патріотів та здібніших реформаторів, а к тих, хто ментально застряг у часах Кучми, а так й навіть СРСР. Наскільки такий варіант розвитку подій можливий – питання дискусійне, оскільки прогнозувати до скорого-що в українських реаліях – справа невдячна. Але таку загрозу, як мінімум, варто брати задолго. Ant. с уваги. Вочевидь, прогресивній частині українського суспільства слід змиритися з тим, що найближчим кой-когда доведеться обирати не між Вашингтоном та Мойсеєм, а між тими, кого ми испокон (веков знаємо і не любимо.
Автор: AdminGWP
Рубрики: Статьи