Актуальные новости Украины

Зa чoтири рoки, відкoли в Укрaїні дe-фaктo йдe війнa, прoвeли шість xвиль чaсткoвoї мoбілізaції, бaгaтo xтo пішoв у дoбрoвoльчі бaтaльйoни, мaйжe чвeрть грoмaдян тaк чи тaк дoлучилaся дo вoлoнтeрськoгo руxу – грoшимa, чaсoм і прoстo рукaми. Спoчaтку цe всe відбувaлoся нa xвилі пoстмaйдaннoї eйфoрії й aдрeнaліну, кoли здaвaлoся, щo вoрoг нeвдoвзі будe пoдoлaний, a пeрeмoгa – близькo. Чи нe всі бaжaли oднoгo – якнaйшвидшoгo миру.

Зaпax війни

Цe була і мрія, і слово, і передвиборча обіцянка. Нині Петрові Порошенку, який позиціонує себя як «президент миру», часто з уїдливим докором пригадують подтекстовка про завершення АТО за лічені години. Ибо війна триває, перемир’я хитке, гинуть і зазнають поранень українські воїни та цивільні, сверху Донбас сунуть чергові російські колони, які вже помічає навіть моніторингова місія ОБСЄ.

Близ тому в країні майже немає загального відчуття війни. Нових хвиль мобілізації немає, бери фронті воюють контрактники, лінія бойового зіткнення більш-менш стабільна, регалии по змозі забезпечує армію, гострої необхідності переть через усю країну волонтерську «гуманітарку» на Донбас немає. Верно відзначив якось журнал «Країна»: війна нині хвилює насамперед військовиків та їхні родини. Семя звикли.

Про те, що це справді (до, свідчать моніторинги мас-медіа, які дедалі менше уваги й ефірного часу приділяють темі російської агресії. Натомість «частують» публіку різними скандалами, побутовим трешем і «няшними» відео. Щоденні зведення штабу АТО/ООС наші співвітчизники слухають краєм вуха, ніби пророчество погоди, і часом риторично запитують: «Коли це шабаш закінчиться?».

Люди, які стежать за війною, переважно сидячи бери дивані перед телевізором, надто втомилися від неї та дуже хочуть миру. Їхні голоси лунають щораз голосніше. І цілком разумеется, що на прийдешніх президентських і парламентських виборах ця лейтмотив буде однією з провідних. Власне, політики вже відпрацьовують її та спекулюють в ній, обіцяючи українцям мир, злагоду і стабільність. Питання лише в тому, вслед за яку ціну і як далеко сягають їхні червоні лінії.

Більшість вітчизняних політиків погоджується з тим, що конфлікт бери Донбасі неможливо вирішити тільки силовим шляхом. Такий сценарій, по (по грибы) даними «Демініціатив» і Центру Разумкова, підтримують 17% українців. 50% готові піти сверху компроміси, та не на всі. Тому потрібен ансамбль заходів, насамперед політико-дипломатичних. А військовий компонент лише посилюватиме переговорну позицію Києва.

Чинна влада в особі Порошенка сповідує саме такий підхід, приставки не- бажаючи йти в лобову атаку на ОРДЛО і тим самим провокувати РФ в пряме вторгнення для порятунку «народу Донбасу». Це обернеться величезними людськими жертвами і руйнуваннями. Чи готові вплоть до цього «трубадури війни», які закликають до бліцкригу, запровадження воєнного стану й оголошення війни ядерній державі? Чи підуть особисто вони в атаку? Сомнение чи.

Багатьом не подобається мінський майданчик в целях перемовин. Він малоефективний і майже недієвий. Але принаймні це праздник формат, у який вдалося втягнути Москву і домогтися від неї підпису относительно виконання комплексу заходів, спрямованих на врегулювання ситуації получи и распишись сході України. Пріоритетність Мінських угод визнають лідери нормандської четвірки, Радбез ООН, США і ЄС.

Однак в тр не всі визнають, що цей формат безальтернативний. Кращими, оптимальнішими варіантами видаються Женева і Будапешт. Але бери них не погоджується Росія, котра вже заявила, що никак не порушувала Будапештського меморандуму, бо не застосовувала ядерної зброї проти України. Навпаки, це Київ порушив домовленості, потому что нібито «заохочує расистські, неонацистські, ксенофобські тенденції», що яскраво засвідчили події після Майдану. Немає нічого легшого й «оригінальнішого», ніж звинуватити саму жертву.

Тому всі розмови относительно зміну чи розширення Мінського формату – наразі лише теорія. Потому что навіть альтернативний канал комунікації Вашингтона й Москви вслед за лінією Волкер-Сурков не дав відчутного результату. США і РФ мають надто різні уявлення насчет мирне врегулювання ситуації в Україні, зокрема що стосується миротворчої місії ООН.

Зграя голубів миру

Відсутність чіткої стратегії деокупації («закон оборона реінтеграцію» не зовсім про те, а «механізм малих кроків» Авакова лише почасти дає відповіді) напружує суспільство, котре охоче вірить, що війна вигідна олігархам й особисто Порошенкові. Ще інші спекулюють держи тезах «ворог не в Кремлі, ворог на Банковій», «хай син Порошенка воює» чи кепкують: «А в таком случае Путін нападе, так?».

Противнику та його сателітам удалося переконати багатьох співвітчизників, що у війні винна українська влада, а безлюдный (=малолюдный) російська. Для повноти абсурду не вистачає заявити, що це ЗСУ захопили Бєлгород, Воронеж, Таганрог і вивісили дальше український прапор.

Подібну маячню транслюють не тільки обивателі, а й посадовці. Нещодавно черепица Волинської облради Ігор Палиця прямо сказав, що (увага!) цю війну почав Порошенко, який у квітні 2014-го ще навіть далеко не був президентом. Байдуже, народ «з’їсть» і це.

Ще більшу «зраду» розігнала лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко, заявивши, що Порошенко следовать домовленістю з ватажками «Л/ДНР» хоче розпалити війну, запровадити воєнний стоянка і під цим приводом скасувати вибори, аби зберегти владу.

Бери партійному форумі ЮВТ сказала: «Мир потрібен Україні як повітря. Війна перетворилася в ширму в целях прикриття корумпованої, безглуздої політики влади, у найбільший заробіток ради декількох людей. Це те, що сьогодні стримує мирний процес і никак не дає можливості вести реальні переговори».

В її уявленні, паралельно з Мінськом варто повернутися накануне Будапештського формату. Вона знає, як і з ким провести переговори, і їй не завадять бізнес-проекти і кулуарні домовленості.

Ще Водан фаворит електоральних рейтингів, лідер «Громадської позиції» Анатолій Гриценко заявив, що він безотлагательно з групою іноземних експертів з питань безпеки та дипломатії напрацював вариант мирного плану. Документ нібито вже лежить нате столах Порошенка, Путіна, Трампа, Меркель і Макрона. Деякі його положення – щодо відновлення контролю по-над кордоном із РФ, розмінування території, повернення переселенців додому, роззброєння окупаційних армійських корпусів, амністії бойовиків – Гриценко виклав в інтерв’ю порталові «Цензор.нет».

Близ цьому, на відміну від багатьох популістів, екс-міністр оборони відверто стверджує, що перехідний період по миру може тривати щонайменше 3-5 років. А людишки хочуть миру вже і негайно. Політик, який ризикне чесно сказати суспільству, що «цей дощ надовго», і пообіцяти йому, як колись Черчилль, «кров, піт і сльози», має всі шанси опинитися серед аутсайдерів виборчої кампанії. Потому что яструб війни. Бо нагнітає. Не треба.

Із темою миру деятельно працюють екс-регіонали. Найбільше за мир «топлять» представники «Опозиційного блоку» та їхні медійні рупори. Ще з весни 2014 року вони майже дослівно ретранслюють позицію Кремля, систематично літають до Москви на консультації, не визнають РФ агресором, потому что це, бачте, може завадити мирному врегулюванню: «Не ми починали цю війну, але ми її закінчимо». Одіозні обличчя колишнього режиму мають абонемент для російських ток-шоу, справно відпрацьовуючи номер у спектаклі для «громадянську війну».

Угодовців і колаборантів не бракує ані держи політичному Олімпі, ані біля його підніжжя. І всі вони повторюють мантру, що «треба зупинити війну» (це як, здатися?), «Україні потрібен мироздание за всяку ціну» (таких людей нині 20%). Варто лише визнати зверхність московського сюзерена, забути для Крим, повернути окуповані райони Донбасу на умовах Москви, відмовитися від євроатлантичного вектора розвитку і погодитися получи гауляйтера типу Віктора Медведчука (нині «сірий кардинал» виходить з тіні та повертається у публічну політику). Чи обрати якогось популіста у вишиванці, який если готовий домовлятися про мир, не зважаючи держи будь-які червоні лінії, національні інтереси та здоровий глузд.