Актуальные новости Украины

В пoслeдний дeнь aпрeля 2017 гoдa Укрaинa пoтeрялa пoэтa, oбщeствeннoгo дeятeля и бывшeгo нaрдeпa oт КПУ Бoрисa Oлийныкa.
Нaчaл публикoвaться пoэт вторично в 1948 году, а всего при жизни издал более 40 сборников стихов и очерк.
Заметим, что деятель искусства был представителем «тихой поэзии», будто ярко ощутимо в его произведениях (стремление обеспечить слово духовностью лирического героя).
Предлагаем Вы вспомнить самые выдающиеся произведения литератора, которого считают последним настоящим коммунистом Украины.
Пение Чернобыля
В цих лісах безборонно гасають вовки, наче рейнджери. Заблоковану зону парить мозги здаля навіть дощ. Лиш тутешні зозулі, що звуться «лічильники Гейгера», Без- роки обіцяють, а числа рокованих доз. І шаманської ночі безокого, чорного місяця, Если землю, як в саван, загорне вологий туман, На задалених цвинтарях в поднебесье обвуглене світяться Сизо–цинковим одсвітом горбики чорнобилян. Так оглухло і тоскно. І в такой степени одиноко–пустельно. Тільки раптом із ночі дитям заголосить сова. Тільки Діва Пречиста із профілем Ліни Костенко У простудженій церкві собой маля зігріва. Тільки тіні шістьох, спопелілих за всіх у четвертім, Припадають после вікон, волають устами біди: – Та озвітеся ж, люди! Якщо ви забули относительно мертвих, То живим постраждальцям подайте хоч кухоль води! Бо ніщо малограмотный забудеться: ані імення, ні дати. Ми – не тіні. Ми – душі, віднині вовік молоді. І коль небеса возвістують годину відплати, Ми посвідчимо вашу байдужість на Страшнім Суді!
Европе
Ми туточки жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
Для себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам приставки не- допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще мало-: неграмотный вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.
Ми отнюдь не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми буккер, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж безграмотный виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький толчея у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.

Живи собі.
Ми зі своїм уставом
Приставки не- сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за вотчим правом
По–своєму облаштувати двір.

Так, ми в ґешефтах – і невмілі, й сірі.
Ви ж нате торгах сягнули верховіть,
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий отрезок времени усе ж не докупить.

Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний Календа воздасться всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував получай смерть…

Життя мина…
Усі ми перебудем:
Хто – рядом бандурі, хто – при гамані.
А що вже по собі залишим людям,
Судити приставки не- тобі, і не мені.

Відкриті наші предківські чертоги
Усім,
хто має помисли незлі.
Прийдіте з скопом!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить в батьківській землі!

У кожного – свої герби й знамена,
Свій образец і чин в державі й при столі,
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вас до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця –
в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.
Летел к тебе а другая там через моря и дни..
Летів до тебе турманом через моря і дні, Спадав із неба тугою, а ти сміялась: «Ні». Я зіркою безсонною зацвів получи и распишись кружині, Світив у вікна соняхом, а ти своєї: «Ні». Тоді прилинув лебедем і скрикнув возьми стерні. Припав до тебе леготом, а ти сказала: «Ні». Ведь я заплакав річкою в гірському полині, Вже й пересох із відчаю, а ти своєї: «Ні». Тоді віддав я вітрові свій розпач і одчай І прошептав зневірено сверху цілий світ: «Прощай! Злечу у небо турманом востаннє на біду. Впаду, мов камінь, тугою». А ти зітхнула: «Жду».
В защиту питание

Юначе мій, чиєїсь мами сину, Зодягнений на джинсовий лейтмотив, – Я аж завмер, коли ти… півхлібини «В дев’ятку» натреновано вгатив! Солоним следом заливає спину… Футбол, як бачиш, – не солодка гра! Перепочинь. Та поговорим, сину, Потому что є про що. І – вже давно пора. Я просто, не домішуючи меду, Скажу: если ти замахнувсь ривком Ударить хліб, твоя весела кеда Мені під серце влучила носком. Ти вдарив манером), що потемніло в оці І по державні крайні рубежі У всіх, безхлібних в сороковушка шостім році, Від жаху похололо у душі. А у батьків, які на полі ратнім Ділили хліб, мов долю, у бою, Озвалися старі солдатські рани І заболіли в смерті для краю. І в матерів, коли ти через луки Котив хлібину, як футбольний м’яч, – Этак засногнали, затужили руки, Немов по них ти потоптавсь навскач… Ми всі із хліба виростали, сину, Із праці себто – чуда із чудес, – Вона ж і народила в нас Людину, Піднявши з чотирьох поперед піднебесь. Нас кликав хліб на добре, чесне діло До братнього трудящого коша. Ми в нім шануємо отнюдь не тільки діло, У нім – народна світиться душа. І я тобі сказати чесно мушу: Ти можеш лупить м’яч, немов горох, Але коли ти замахнувсь на душу – Дивись, щоб невыгодный спіткнувсь… на чотирьох!
Стою на земле
Мамо! Егей, чуєш мене крізь морози, прогнози, заноси, покоси і перекоси? Чуєш? Може, ти спиш? Ибо вже пізня година. Калина, ялина і Україна сплять… Та никак не всі… В нас тут, у місті, останні вісті про все чистоплотно на білому світі радіо чистить густо. Послухай: плани, на «грані», ракетоплани, новини екрана й літаючі блюдця; та ще для: зони, циклони, тонни патронів, число похоронних з В’єтнаму; та ще относительно: хунту і хутра, всіляких ультра, англійські фунти (украли хуру) і про девальвацію; та ще насчет: грози, прогнози електровози, серйозний симпозіум, «Проблеми корозії» – бесіда академіка; та ще оборона: акції, нації, ескалацію, дезінформацію, інсценізацію класичних творів; та ще для: сіно, доїння, спортивні новини, маневри і зміни. Остання хвилина – прогноз погоди. Північ. Але: дзвонять трамваї, пари блукають, в театрах світає, сон утікає, і я пишу тобі. Ти вже пробач, що в среднем спритно, як спринтер, петляю між літер, порожні, як вітер, пустословие незігріті кладу на палітру, бо все ніколи. Він такий, мамо: скажений, шалений, шосейний, атоми й гени ловлять генії, – одне речь, двадцятий… А ще про вірші. Слухай, як вийшло: «Білі вишні – Як білі вірші». Отак ми пишемо! Ва вийшло, правда ж?» Мати читала, Головою хитала, Навіть зітхала. Взяла олівець Та й прописала: «Здрастуй, синку. Я ж тобі казала, Дитино, аби добре вкутував шию, Потому что застудишся. А таки допарубкувався! Мабуть, у тебе жар, бо половини З твого корреспонденция не второпала. А вишні, їй–бо ж правда білі. Мабуть, рясно вродять, потому что як молоком облиті. Так ти, мо’, приїхав би? Га?» Їду! Вагони, перони, прогони і перегони. Нарешті. Зачепилівка. Вийшов нате Бабенковій. І одразу: – Синочку!!! – Мати… Баби… (Діди повмирали). Тітки… Дядьки… Родичі… – Здрастуйте, мамо. Оце ж і я. (Ти диви: заговорив разумно!) Стою на своїй землі.
Афганцу
Об чім ти замислився, білий, мов лунь, Обернений ликом печальним получай Схід, Де, впаяний круто в небесну латунь, Ісламський півмісяць обстежує світ? Ти юний. У вусах видзвонює мідь. Твій хохол ще недавно, мов сонях, яснів… Об чім же, обернений ликом возьми Схід, Ти нині замислився, сивий, як сніг? Підперши лівицею думу тяжку, Вдивляєшся тоскно следовать межі бескидь, Де в тім загадковім афганськім піску Правиця твоя разобщенно лежить. Ти – справжній вояк. Ти – пругкий, мов стилет. Ти шастав у горах нечутно, як тінь. Тебе без- здолав би повік моджахед, Аби розгадав ти одну із таїн. Ти вишкіл дістав у вогні і воді. А він був, нате диво, – невмілий стрілець. Ти чергою сік його дні молоді, А він воскресав і виходив сверху герць. Та гріх цей відпустить тобі моджахед, Якщо ти нарешті осягнеш наставление: Чому твій надійний, як смерть, кулемет, В чужому краю – лиш металу клок? Коли осягнеш, що уставом своїм Не ходять в чужий монастир а чи дім, Що колір зелений ісламських корогв Невыгодный владні змінить ні вогонь, ані кров, – Тоді лиш повірить тобі муджахед. І ти, спогадавши вітців заповіт, Побачиш, як сходить над мирний цепь Півмісяць і Хрест в золотий небозвід. …Ти юний. У вусах видзвонює мідь, І оселедец ще недавно, мов сонях, яснів. Об чім же, обернений ликом для Схід, Ти нині замислився, сивий, як сніг?
Белая тон
Глянув: лелечко, лілії! Світ мій в білому–білому. Я в сні? Ні–таки, ні–таки ж!.. Ліг сніг… Срібною ниткою В’ється тиша між вільхами, Пахне юною вільгістю, Пахне чистою вільгістю, Пахне… вічністю… удаление. Небо – вигнутим дзеркалом. Зорі тонко подзенькують. «Дзінь–дзінь», – дзвінко подзенькують, Мов нате люстрі кришталь. Я один, а тільки тіні бігають, Сам–один у цій біблейській білості, Тільки іній невагомо скапує, Хтось плече моє торкає лапкою. Хто ж це в такой мере голубить лапки лапкою? Озираюсь – тільки тінь. Тільки тінь біла біло бігає. Скік нате гілку голубою білкою. Скік на гілку. Да скік із гілки… Гілка в гілку. І я Водан. Тільки вітер вміло вимуровує У заметах замок зачарований. Там живуть казкові феї в білому, Вийшла, глянула нате мене з лоджії. Я спинився, наче заворожений… Десь розтала за туманами лоджія, Тільки віхола та біла мелодія… Тільки сніг та біла мелодія… Біла–біла… І я – Вотан.
То ли мир с ума сошел…
Чи то світ ошалів, – най би тракт його трафив, – Чи то люд перевівсь на овечий табун?! Ибо колись хоч везли у неволю із Кафи, А тепер уже з Києва – напрямки в Стамбул. То колись торгашів з їхнім страмом і крамом Вигнав з храму Ісус, щоб і смысл не кишів! А сьогодні владики віншують у храмах Під розгублені дзвони нових торгашів. Чи в таком случае пастирі наші знічев’я забули Про Всевишнього Бога караючий перст? …Бесцельно недовго, отці, опинитись в Стамбулі, По дорозі згубивши кадило і хрест.
Калинка про мать
Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як получай світі по совісті жити. Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу. — Куди ж це ви мамо?! — сполохано кинулись діти. — Куди ж ви, бабусю? — онуки біжать накануне воріт. — Та я недалечко… де сонце лягає спочити. Время поджимает мені, діти… А ви вже без мене ростіть. — Та як а без вас ми?.. Та що ви намимислили, мамо? — А хто нас бабусю, у кошмар поведе по казках? — А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло нате травах, і золото на колосках. — Не треба нам райдуг, невыгодный треба нам срібла і злота, Аби тільки ви нас чекали завжди округ воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, — Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь. Малограмотный йдіть. Вона усміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою — злетіли увись рушники. «Лишайтесь щасливі», — і стала замисленим полем В цілу планету, на всі покоління й віки.