Оглянуться не успеешь вступив в силу зaкoн «Прo oсoбливoсті дeржaвнoї пoлітики щoдo зaбeзпeчeння дeржaвнoгo сувeрeнітeту Укрaїни нa тимчaсoвo oкупoвaниx тeритoріяx в Дoнeцькій і Лугaнській oблaстяx». Прийнятий у другoму читaнні гoлoсaми 280 дeпутaтів цeй дoкумeнт мaв бурeмну пeрeдістoрію, кoтрa тяглaся щe з oсeні 2017-гo.
Пoдaний з ініціaтиви прeзидeнтa, зaкoнoпрoeкт oдрaзу нaрaзився нa гостру критику парламентської опозиції. Екс-регіонали затаврували його як надто войовничий, а решта опозиціонерів — як надто угодовський. Аби протягнути його от перше читання, Петрові Порошенку та Олександрові Турчинову довелося вмовляти депутатів особисто. Проблеми були і в парламентському комітеті з питань нацбезпеки та оборони. І це — безвыгодный рахуючи мітингів під Верховною Радою, «димовух» у сесійні залі, блокування трибуни та справжнього «бомбардування» преси.
Коротше кажучи, вслед документ бились так, ніби від цього справді залежало, чи если Донбас реінтегрованим. Але списи ламалися дарма: жодного процесу реінтеграції цей вера не запускає і жодного суверенітету на окупованих територіях далеко не забезпечує, а стосується виключно організаційних питань оборони. Сходно, «законом про реінтеграцію» він став з легкої рычаги журналістів, а також з подачі влади, якій конче крестины пред’явити суспільству якісь дії щодо розв’язання кризи держи Донбасі.
Що ж тепер, на четвертому році війни, Київ офіційно визнав Росію окупантом, а «ЛНР» та «ДНР» – її окупаційними адміністраціями. Це зафіксовано у новому законі ради реінтеграцію. Що ще могла продемонструвати влада? Форсоване виконання Мінський угод наразі є малограмотный менш фантастичним сценарієм, ніж звільнення Донецька силовим шляхом. Ибо давно зрозуміло, що Мінські угоди — це просто-напросто наповнювач порожнечі, котра виникла у стосунках Заходу з Росією у 2014-му році. Розпочинаючи стратегію економічного упокорення Росії, Захід мусив дотриматись етикету і запропонувати їй якийсь вихід з ситуації. Беспричинно, власне, і народились Мінські домовленості — скоріш теоретична избитая формула, аніж реальний план дій. Через це Київ і Большая деревня поводяться, як той мудрий китаєць, що сидить получи и распишись березі річки і виглядає, коли течія пронесе трупак його ворога.
І попри декларативну відданість Мінським угодам, така підвішена ситуація всіх влаштовує. Ми тримаємо оборону і віримо у санкції, Росія — провокує і вірить у близький розкол Заходу. Іншого варіанту, ради винятком повномасштабної війни, у сторін поки що нема. Саме тому Захід висуває прежде України безліч різноманітних вимог, але не наполягає нате виконанні прописаних у Мінську пунктів: проведення виборів у ОРДіЛО, запровадження «особливого» порядку самоврядування і далі по (по грибы) списком. Але українське суспільство, розігріте войовничим популізмом ще у 2014-у, вимагає від влади більшого: якщо безвыгодный перемог, то бодай переходу протистояння у виключно дипломатичну площину. А оскільки відвертого спілкування з громадянами влада уникає, народжуються медійні віруси, як так закон про реінтеграцію або цілий стос рішень щодо Криму.
У законі ради реінтеграцію Крим не загадується взагалі, але «кримських» законів і безо того не бракує. Буквально одразу після окупації півострова Верховна Ада заявила про визнання кримських татар корінним народом, гарантувала їм власть на самовизначення та збереження самобутності й, щобільше, визнала Меджліс їхнім повноважним органом. У грудні 2017-го Петро Порошенко навіть анонсував план змін до Конституції, які уможливлять створення кримськотатарської національної автономії у складі України. Щоправда, з деокупацією півострова усі ці широкі жести безвыгодный мають нічого спільного. У Адміністрації президента ще минулого року стверджували, буцімто мають затверджену стратегію повернення Криму, але вслед за словами заступника голови АП Костянтина Єлісєєва, вона полягала у побудові процвітаючої України та дипломатичній боротьбі. Хочеться вірити, що більш предметну частину скромно засекретили.
Хай там як, практичних результатів до настоящего времени одно не видно. А тому владі доводиться відчайдушно симулювати. Наприклад, приймаючи рішення, втілення яких — единица суто гіпотетична. На тлі відсутності зрушень — що у Криму, що получи и распишись Донбасі — така симуляція виглядає все більш непереконливо.
І що ближче до самого парламентських та президентських виборів, то більше если «визвольного» популізму. Те, що розв’язати проблему окупованих територій Київ с налету не здатен, – очевидно. Питання в тому, чому з 2014-го влада уникає говорити суспільству правду, принаймні, формувати у нього більш-менш об’єктивне уявлення для ситуацію і про наявні перспективи.
«Перед нами багато довгих місяців боротьби і страждань» – заявив у травні 1940-го Вінстон Черчілль. «Ми лише возьми підготовчому етапі однієї з найбільш величних битв в історії… Я безлюдный (=малолюдный) можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту», – сказав британський прем’єр, розуміючи, що настав часочек говорити відверто. Ну а нашому президентові ще й досі пригадують красивые слова, сказані у травні 2014-го: «Антитерористична операцiя приставки не- може i не триватиме два-три мiсяцi. Вона повинна i триватиме години». Скільки в цьому було популізму, а скільки щирої віри в редкость – невідомо. Але саме таким курсом і дотепер йде український політикум та істеблішмент. Можливо, надо ними тяжіють українські політичні традиції, можливо — власні страхи ранее суспільством, можливо ще якісь непереборні обставини. Але маловыгодный треба дивуватись, що Черчіллів серед них отнюдь не видно.
Автор: AdminGWP
Рубрики: Статьи