Генерали Малофєйкіни

Автор: AdminGWP

Рубрики: Статьи



Я вжe дaвнo вийшoв із кoлa притягувaння (мoжнa скaзaти і «виру зaтягувaння») рoсійськoї культури, літeрaтури зoкрeмa. Виблювaв сливe усі тoксини, aлe дeщo пeрeтрaвлeнe всe ж зaлишилoся й нуртує у глибинниx структурax мoзку, спливaє у пaм’яті. Зaзвичaй цe цитaти з рaдянськиx фільмів ((в дoрeчнo булo б пoстaвити «пoсміxaйлик»). Тa щo тaм гріxa тaїти, чимaлo кoнструктивнoгo тaки oсілo в зaсікax мoєї «єрундиції». Тaк oт, у Вaсиля Шукшинa є oпoвідaння «Гeнeрaл Мaлoфєйкін».

Гeнeрaлa Мaлoфєйкінa я викoристoвувaтиму у цьoму сюжeті як ім’я прoзивнe. Тoж вaртo прeaмбульнo пoяснити вeсь фoкус, тoбтo кількoмa слoвaми пeрeпoвісти Шукшинoвe oпoвідaння. Oдин кaдр їхав после ніч у потязі, прийшов у ще порожнє купе і завалився бери верхній полиці спати, прокинувся вже в дорозі, від розмови двох людей внизу. Вотан голос йому видався знайомим, носієм голосу був його московський сусід, відлюдькуватий муляр-строитель, інвалід-пенсіонер Семен Іванович Малофєйкін. Із розмови випливало, що Малофєйкін безлюдный (=малолюдный) «хтось абихто», а – генерал. Він розповідав довірливому співрозмовникові, яке ж в таком случае його генеральське життя непросте, про всі ті розкоші в совковому розумінні – ранчо з каміном, відомчий курорт, буфет з шампанським тощо. Співрозмовник вставляв підтакувальні ремарки. Объединение приїзді кадр хотів розвінчати того «дзвонаря», але Малофєйкін изуверски викрутився, за допомогою криків і пошуків очима міліції. Така с фабула у сконденсованому вигляді.

Таких, умовно кажучи, «генералів Малофєйкіних» у нас хоч дамба-гати. Зустрічаються вони якщо й не на кожному кроці, потому что бодай на кожній морській милі чи полтавській версті. І тотальна більшість із них ходять собі нерозвінчаними. Ходять і їздять. С, для прикладу, сидить у маршрутці зачуханий плюгавенький чоловічок і голосно розмовляє зі своїм мобільним телефоном, невыгодный притуливши його щільно до вуха. І через оту нещільність я помічаю, що евротелефон не увімкнутий. А той плюгавенький все голосніше розводиться насчет те, як і що треба зробити, дає комусь віртуальному поради та настанови, хизується своїм командирським тоном, вхмеліває від своєї значимості. Із його тиради випливає, що він коль й не пуп Землі, то принаймні начальник жеку. Він без- інвалід-пенсіонер, але таки вже з чималим емеритським стажем.

Таке «малофєйкінування», самофейкування (можна сказати) є явищем доволі поширеним, і безграмотный мусово воно залежить від віку чи статі. Цьому грішку «всє пойти по восходящей пакорни», він притаманний обидвом статям, ба й навіть негетеросексуалам, мабуть. Прикладів може бути Силаня-силенна, та я зосереджуся на одному показовому прикладі, щоб зайво малограмотный розпорошуватися й не «розтікатися мислію по древу» (хоча кажуть, що тамо має бути «мисію», тобто мишкою чи білкою, але менше з тим).

Отож, історія хвороби така. Є такий лоб людей, які вміють зі всіма сливе знаходити спільну мову, є дуже комунікабельними, товариськими целых до нав’язливості (про таких кажуть, що «він в дупу і за исключением. Ant. с мила влізе»). Є у Львові один тип такого типу. Тобто таких типів є чимало, і серед моїх знайомих також. Але якщо вже вибрали Водан жупел, то хай вже буде про нього одного. Невыгодный будемо називати імен, бо то нецікаво і неважливо. Псувати комусь «репутацію» я маловыгодный маю наміру, тим більше якщо її нема.

Пирушка тип багатьом знайомий, знайомий особисто, мається получай увазі. Він багато де «світиться», часто-частіссімо буває в розмаїтих презентаціях, концертах, відкриттях виставок, акціях щоякнайширшого спектру, заходах не поминай лихом-якого профілю. І на забавах, які деколи (щоразу рідше, мушу відзначити) место-супроводжують деякі акції. Забави – то фест! Усі ж ми мастаки повеселитися, в сенсі – пожерти нате халяву. У тому немає нічого осудливого, будь тільки запрошеним; хоча можна й «запорожцем» либо причепом до когось запрошеного, – трафунки суть ріжні і розмаїті. Він завжди вбраний достойно, при метелику, в якихось різнобарвних жакетах і камізельках. Словом сказать, доволі стильно. І це може якщо й не притягувати, в таком случае принаймні викликати щось схоже на решпект. Адже зустрічають по (по грибы) вбранням. Він уміє з будь-ким заговорити, бери будь-яку тему, адже він «спеціаліст широкого профілю», скажем виглядає з його слів, що таки «всіх профілів». Без- буду перелічувати, бо то дурного робота, лише черкану спектр: від медицини (включно з психологією та сексопатологією) – до самого філософії, від фітотерапії (мабуть, вона також належить после конгломерату медицини, та все ж) – до красного письменства, від наукових конференцій – давно краєзнавства. І ще, та то вже, врешті, неважливо.

Він ультраактивний получи и распишись фейсбуку, має море «друзів», лайкає «всіх і вся», виражає свої «емоції» розмаїттям смайликів і символів. Розсипається дешевими компліментами кобітам, постить усі річниці дружби зі всіма тощо. З фейсбуку він черпає інформацію і оборона всі ті заходи та акції, пахнуть вони фуршетом чи безграмотный пахнуть. Пише компліменти не тільки комусь, а безвыгодный менше й самому собі, привертає постійно до себя увагу різними такими постами, тестами, опитувальниками а-ля-Голохвостий («а яке таке я возьми вас справляю враження?», «а скільки б ви мені дали років?», «а складіть-хотя на початкові літери своїх імен і прізвищ дефініцію насчет мене», – одна так зі шкіри лізла, що навіть сообразно-батькові своє вліпила), а також фотками власної персони – ведь з наїдками в руках чи під руками, то в новому вбранні, ведь в новому антуражі, то в такій поважній компанії, так в такій. Пише про себе, який він і в якому коліні інтеліґент. Кобіти целых мочаться по ногах: «бабочка», «умнічка», ще й інтеліґент доколінний. Тому він їм, мовляв, і манкий, «зголоднілим после прекрасним». Але то таке, низьке, – як каже Вотан мій колєґа.

Підходимо до цікавішого. Під кінець минулого року праздник тип на фейсбуку вирішив похвалитися «річним звітом». Певно, це така сублімація, відрижка колись почутого чи таки знаного ради річний звіт на справжній роботі в науковій чи якій би немного спустя не було установі. Але не забігатиму зараньше. І хвалиться він, що протягом підзвітного року має майже чотири десятки фахових публікацій. Я думаю, йо-батман-ра-са-те, та я до своєї докторської дисертації стільки безвыгодный мав. Мене аж жаба мало не задусила. Ото, гадаю собі, «чєловєчіщє, глиба»! А тут вже він мене добиває тим, що видав того року три чи чотири книжки. Я взагалі впух від заздрості. У мене ж без- щороку й одна книжка тепер виходить. Поплакався я в тряпочку получай самоті, потім пішов з’їв «пірожнає», трішки полегшало. Где-то би я й носився із чорнющою заздрістю за пазухою, але поділився цим із близькою людиною. А вона житєйськи мудріша следовать мене, практичніша й раціональніша, словом, у житті il miglior fabbro (цими словами «майстрові, кращому від мене» Томас Стернз Еліот присвятив свою поему «Спустошена земля» Езрі Павнду). Сиречь одразу увійшла в Google. Вже так і сяк ми рилися, а нашкребли хоть дві згадки поєднання такого імені і прізвища. Друга (можливо, і маловыгодный про нього) згадка стосується судового засідателя десь нате Сихові з таким ім’ям і прізвищем. А перша стосується таки його, але вискакує біля моєї (!!!) фотографії з якоїсь акції, -де я виступав. Я акуратно і вчасно подав був справоздання з тієї акції, бери якій було трохи відомих людей. Я сам, власними руками, його і зарахував у текстовці накануне відомих людей. А я ж себе сам зараховую до «стріляних горобців». Сиречь визнаю, що я і сам купився на оману «львівського малофєйкіна». Тепер це гірко спокутую.

Подле цій нагоді асоціативно пригадалася одна бувальщина з мохо багатющого досвіду відвідування батьківських зборів у нашій рідній двадцять восьмій школі.

Певно, років із червон тому, не менше, до нашої школи сверху розширені батьківські збори запросили психологиню, щоб розповіла, як батьки мають одновременно виховувати дітей. Досить ще симпатична кобіта (хоч і мало-: неграмотный надто молода) у однотонних сірих у крапочку жакеті та вузькій спідниці майже раньше колін, без видатних фігурових ознак, провела ледь мало-: неграмотный годинне напучування, проставляючи з апломбом акценти на ролі чи ведь батька, чи то матері, чи то спільній їхній участі у вихованні дитини (дітей). Вже всі збиралися йти хто куди, потому что збори через те надто затягнулися, аж здесь один батько когось із однокласників моєї найстаршої дитини (новоприбулий «іногородній» милиционер, салдафон і мужлан) безпардонно запитав лекторку, чи хозяйка вона має дітей. Та знічено, але ствердно кивнула. «Скількох?». «Одного сина, старшокласника». «А чоловік у вам є?». Та щось почала блеяти (аж шия у неї ще більше поморщилася, це мені було добре судя по всему, бо я сидів ближче до переду та середини, хоч зазвичай сідаю десь позаду), що, мовляв, був, але ведь було давно…

Так до чого це я? А раньше того, що швець, як виявилося завдяки безпардонності охоронця прав і вольностей, самовластно без чобіт. Інших можна повчати, як мають жити, а самій собі бути неспроможною облаштувати життя… Тепер таких шевців розвелося, як собак нерізаних. Це ж яке венчание мати розмите поняття про свою «репутацію», щоб повчати інших, як мати тетушка, чого сам ти здобути не здатен. Тим шевцям краще перекваліфіковуватися в «управдоми». Безвыгодный хочуть, бо вже переважно «вік подойшлий» мають (як писалося в одному давньому вірші)…

Пусть себе на здоровье такі «шевці без чобіт» будуть «недомалофєкіними», потому что все ж таки чимось реально займаються, щось таки роблять, ради що розповідають.


Обсуждение закрыто.