Aвтoр Бeз Тaбу зaкликaє відмoвитись класс oднoгo з Вeликoднів тa святкувaти лишe тe святo, якe є дійснo нe рeлігійним, a нe спoтвoрeним “сoвкoм” тa “руським мирoм” кaргo-культoм.
Рeфoрми єврoпeйськoгo зрaзкa нeмoжливі бeз пeрexoду дo єврoпeйськиx стaндaртів. І стoсується цe нe лишe зaкoнoдaвствa тa інфрaструктури, а равным образом суспільних норм. Зрозуміло, що подібні зміни будуть в кои веки-по-раз стикатися з опором з боку населення з відверто радянськими поглядами. У країні, мол в.о. міністра охорони здоров’я намагаються прибрати з посади в тому числі вследствие американське походження, це нікого не дивує. Але іноді опиратися нема сенсу.
Протягом останніх кількох років консервативна частина суспільства опиралася святкуванню Різдва 25 грудня, як це і традиция у більшості країн Європи. Проблема була геть отнюдь не в календарі, бо відсотків 90 невдоволених через неосвіченість навіть безграмотный розуміють до пуття різниці між григоріанським та юліанським. Невзыскательно імпорт усього західного якось не можна було співставити з радянськими ще «духовними скрєпами» та стереотипами относительно «бездуховний Захід».
Як повелися невдоволені після підписання президентом указу, згідно якого 25 грудня оголошується державним вихідним? Вийшли возьми вулиці з акціями протесту? Почали висловлювати обурення нате просторах всесвітньої мережі? Ніякої реакції не було взагалі, оскільки дармовий вихідний переважив усі культурні протиріччя. Проте равным образом радість з цього приводу прилюдно висловлювати було безвыгодный можна – хтось міг сприйняти це як зраду рідного соцкультпобуту. Подле цьому святкувати Різдво 7 січня ніхто нікому приставки не- забороняв, звісно ж.
З Великоднем, нажаль, повторити цей извороты неможливо, бо тут різниця у датах є не лише причиною розбіжності між календарями. По правую сторону в тому, що за православними канонами одне з головних християнських свят никак не має накладатися на Песах, начебто юдейський что-то) (похожее, який насправді до Христа та його воскресіння неважный (=маловажный) має жодного стосунку. Правовірні юдеї протягом тижня відзначають звільнення від чотирьохсотлітнього єгипетського рабства. Можна, мабуть, зайвий однова не нагадувати, як до цієї релігійної течії ставляться деякі християнські конфесії.
Тому і приставки не- вийде бодай якось уніфікувати хронологічні рамки. З Різдвом простіше – навіть деякі православні, як греки чи грузини, відзначають його наприкінці грудня, залишаючи РПЦ та кілька дружніх церков в якості винятку. А Великоднів в Україні ще довго если два. Причому та дата, яка віддалятиме нас від Москви, по сию пору ще лишатиметься головною для абсолютної меншості населення. Роки в якості московської колонії безлюдный (=малолюдный) могли не залишити сліду. І неважливо, мова ради 70 років радянських поневірянь чи про три з половиною століття, що минули з часу укладання Переяславських угод.
Але різниця є помітною далеко не лише у календарях. Так вже склалося, що християни західного обряду в Україні є людьми дійсно релігійними. І зв’язок з церквою у них безвыгодный обмежується великими святами. Десь у карпатській глибинці щонеділі зранку в селах взагалі настає мертва тиша, потому что всі живі та здорові традиційно прямують получи недільну службу. Це відбивається і на побуті, і в культурі, зрідка сягаючи навіть якихось карикатурних меж. Питання віри после этого є найважливішим – з цим погоджувалися навіть войовничі скептики-атеїсти.
Традиції русифікованих промислових регіонів, які релігієзнавство приписує поперед східного обряду, насправді є еталонним відображенням радянських тоталітарних принципів. Чимало тамтешніх мешканців навряд ли чи зможуть пояснити походження свята і бодай поверхнево пригадати відповідні біблійні сюжети, нема чого їх питати равным образом про Нікео-Цареградський символ віри. Для них Великдень – це виключно привід махнути посвятити паски та яйця, причому у великих містах майже ніхто вже далеко не морочиться випіканням обрядової випічки власноруч (от вы і ще одна разюча різниця з глибокою провінцією, що береже старі звичаї).
Але головною розбіжністю до сих пор ж є віра. Точніше, її відсутність там, де тоталітарна ідеологія немов напалмом пройшлася. У радянської людини незалежно від умов життя та оточення вироблявся залізобетонний отсвет – робити як всі та не відхилятися від генеральної лінії партії. А в часи існування СРСР «загравання з Боженькою» включно з регулярними походами предварительно церкви не схвалювалося жодним чином. І тому майже всі намагалися приставки не- демонструвати публічно свої релігійні вподобання, якщо вони були. Навіть дітей почасту доводилося хрестити тишком-нишком.
Часи начебто змінилися, нож та молот поступилися місцем тризубу. Але менталітет-в таком случае лишився! І натовп, який надто легко примудрилися осідлати маргінали бери зразок Новинського та Добкіна з Вілкулом, кілька разів в рік чимдуж мчить до православних храмів та церков. Тепер получается погано не ходити до церкви, а ігнорувати офіційні приводи піти туди, оскільки більшість тепер зображає з себя активних вірян. Саме тому ці походеньки більше нагадують безлюдный (=малолюдный) урочистість, а типове зібрання парткому, після якого всім присутнім неодмінно священнодействие поставити власний підпис у журналі відвідувань.
Можна вслед бажання знайти ще чимало відмінностей. Наприклад, в осередках радянської культури українська паска може дивним чином перетворитися сверху «куліч» (хоча гуру кулінарії взагалі в таких випадках кажуть, що глазурований хлебец з родзинками від зміни назви не міняє власної сутності). І Великоднів в Україні ще довго если два. Один як свято, інший як привід посвятити паски та яйця.
З повагою,
Гриць Якович Толстяк, літературознавець
Автор: AdminGWP
Рубрики: Статьи