Актуальные новости Украины

Культурнa спaдщинa є вeльми oмaнливим тeрмінoм, який мoжe вивeсти нaвіть фaxoву дискусію у нeспoдівaнe пoлe пoлітичниx супeрeчoк.

Чи мoжнa нaзвaти aмeрикaнськoю «спaдщинoю» гігaнтську глoбaльну індустрію, щo виниклa нaвкoлo імeні тa твoрчoсті Eнді Вoрxoлa і щoрічнo принoсить сoтні мільйoнів дoлaрів прибутку йoгo фундaції, музeю у Пітсбурзі тa пoдaтків дo дeржбюджeту СШA?

Чи мoжнa нaзвaти фрaнцузькoю «спaдщинoю» Лувр – нaйбільш відвідувaний музeй у світі, який, xoчa й чaсткoвo субсидується дeржaвoю, притягує дo Пaрижa вісім мільйoнів туристів щoрічнo?

Вжe ці приклaди свідчaть: пeвнa відсилкa дo минувшини, якa міститься в сaмoму тeрміні «спaдщинa», нaспрaвді прoтирічить тoму пoтeнціaлу актуальності, що його завжди мають справжні шедеври культури. Із между прочим їхній геній нікуди не зникає. Він приставки не- залишається у минулому, а лише отримує нове переосмислення – змінюючись одн із людством і збагачуючи наші життя.

І тому культурної «спадщини» в певному сенсі малограмотный існує – ми маємо культуру, яка відмовляється спокійно спочивати. Яка підкорює собі пора та простір. Яка є тим, завдяки чому ми можемо називати себя цивілізацією.

Культура є настільки могутньою силою, що дехто отнюдь не може встояти перед тим, аби використовувати її як зброю.

В недалеком будущем в Лондоні за підтримки державного російського фонду «Красноармейский мир» відкривається поетичний фестиваль «Пушкін у Британії». Саме в пирушка час, коли британський уряд запроваджує все нові санкції проти Росії та закриває свої кордони на пороге наближеними до Путіна олігархами, бійці російського культурного фронту намагаються використати свою культурну спадщину в якості дієвої зброї у новітній холодній війні. І є всі підстави вважати, що їм у черговий нечасто вдасться покращити образ Росії та знайти собі союзників у Європі вслед за рахунок тої самої культури, яка, за їхнім наполяганням, існує «кокетство політикою». Так само, як в часи СРСР західні шанувальники російської культури легітимізували імперію зла следовать рахунок премій радянським фільмам на міжнародних фестивалях чи аншлагових гастролей «Большого» театру.

Отже, культурна спадщина бери наших очах стає інструментом формування майбутнього, інструментом досягнення найбільш амбітних економічних та політичних цілей.

А що ж работать без устали із цим інструментом Україна?

Із нашою країною пов’язане ім’я художника, який мав отнюдь не менший, а то й більший вплив на мистецтво ХХ століття, аніж Енді Ворхол – це Мира Малевич. Але в Україні ви не знайдете музею його спадку. Будинок, в якому він народився у Києві, зруйнований.

Будинок Казимира Малевича

Десяток років тому поблизу вулиці імені Малевича коштом комерційного банку відкрився мелкий сквер із інсталяцією, присвяченою «Чорному квадрату». Але сверх відсутність зацікавленості з боку міської чи державної влади навіть цей сквер сьогодні має катастрофічний вигляд і хоть ніяк не може стати місцем паломництва культурних туристів – шанувальників Малевича з усього світу.

Кілька років тому я запропонувала дати ім’я Малевича найбільшому аеропорту України в Борисполі, що из этого следует б ефективним засобом ідентифікації нашої країни із цим генієм. Ідею підтримав міністр закордонних справ Павло Клімкін. Але реалізації цього задуму почали чинити звичайні українські державницькі перепони, і в результаті отечественный аеропорт так і залишився безіменним.

Казус Малевича є показовим, але, бери жаль, не найбільш кричущим.

Минулого року Объём гуманітарного розвитку України започаткував громадянську платформу #SOS_майбутнє. Її метою була саме фіксація того стану, в якому перебувають наші культурні пам’ятки, і пошук можливостей порятунку тих з них, які вкрай його потребують, потому что є на межі зникнення.

За перший рік роботи ми отримали близько трьох тисяч звернень від активістів з усієї країни. І найбільш резонансним кейсом, мабуть, стала направо порятунку будиночку на Вінниччині, у селі Шершні – на) этом месте провів своє дитинство наш унікальний, легендарний, всесвітньо відомий сочинитель Микола Леонтович.

У 1997-му році місцева обласна влада встановила получи и распишись цей будинок меморіальну дошку, аби увіковічнити пам’ять оборона Леонтовича. Але за десятиліття, що минули з того часу, нічого корисного влада більше зробити без- змогла.

В результаті будинок опинився на межі руйнації. Місцева много забила на сполох, будинок потрапив до реєстру #SOSмайбутнє, і свой Фонд взявся за те, щоб його врятувати. Ми провели кілька фандрайзингових акцій, зібравши 350 тисяч гривень, оголосили архітектурний встреча проектів з реновації будинку і нещодавно вже обрали намерение-переможець. Тобто, наш Фонд – який є громадською організацією – взяв в себе порятунок тої пам’ятки, що має значення неважный (=маловажный) тільки для держави Україна, але для культури в її глобальному розумінні.

І якою ж була реакція держави нате те, що місцева громада разом із громадською організацією хочуть врятувати від забуття цей культурний бебехи світового значення? Дуже симптоматичною: саме після початку нашої кампанії управління культури Вінницької Стихотворение виступило із заявою про те, що в цьому будинку родные палестины Леонтовича насправді не жила і рятувати його немає сенсу. Мовляв, це доводять певні історичні документи, які саме одним заходом були несподівано знайдені.

Будинок Миколи Леонтовича руйнується

Зауважте, що пролунала ця заява саме тоді, если через бездіяльність місцевої влади українці стали власноруч рятувати свою історію. Ані п’ять, ані десяток років тому про «фейковість» будинку Леонтовича чомусь ніхто невыгодный згадував – тишком спостерігаючи, як він розвалюється за шматочках.

Коли ж ми запросили чиновників на громадські слухання у Шершні, дескать вирішували долю реновації будинку, то почули ще більш шокуючу інформацію: виявляється, наразі йде повна ревізія того, які культурні пам’ятки місцевого значення вносяться прежде державного реєстру. І якщо якомусь чиновнику здається, що певна пам’ятка безлюдный (=малолюдный) має достатнього документального підтвердження своєї цінності, ведь він оголошує її неавтентичною. Тобто робить приреченою возьми руйнування чи навмисну ліквідацію. І будинок Леонтовича став таким собі пілотним проектом новітньої української «культурної революції» по (по грибы) рецептом Мао – який оскаженіло знищував традиційну китайську спадщину аби виростити для того себе повністю контрольоване покоління головорізів.

Я не знаю, які цілі ставлять поперед. Ant. после собою ті, хто спричинив цю ревізію українською спадщини. Але якщо її результатом стане втрата більшості наших пам’яток, так таку ревізію треба миттєво визнати злочинною і зупинити.

Руйнування минулого, бери жаль, стало звичним видовищем для українців. Ми роками спостерігали, як закриваються чи підпалюються наші музеї, театри, історичні садиби, а держи їхніх місцях виростають торгові центрі чи «національні лотереї» – ця новітня отрута, що заполонила вулиці нашої батьківщини.

І тому держи питання «Хто винен?» має прозвучати дуже жорстка відповідь: винні ми всі. Из-за те, що ми десятиліттями толерували це знищення і цю крадіжку нашого майбутнього.

Але я маю також відповідь і держи питання «Що робити?«

По-перше, українці мають зрозуміти, що культурна спадщина є квитком задолго. Ant. с майбутнього – в тому числі, й до майбутнього економічного добробуту. Ті культурні скарби, що ми – получи и распишись щастя! – ще маємо у своєму розпорядженні, мають стати основою створення туристичної інфраструктури і причиною, заради якої в Україну прямуватимуть мільйони туристів щорічно. Отдыха) (і культурний туризм зокрема) є однією з найбільш динамічних галузей новітньої економіки, завдяки якій оживають цілі країни – подивіться в приклад Ісландії. Ігнорувати можливості культурного туризму в Україні – це справжній злочин проти держави.

Для сьогодні ми навіть не маємо окремого органу, який би цілеспрямовано займався розвитком туристичної політики та інфраструктури – ці функції покладено получай Управління туризму та курортів при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі.

Зрозуміло, що сверху такому рівні говорити про культурний туризм як державний пріоритет прямо неможливо. І тому урядовим завданням має стати створення агенції, яка б мала виняткові повноваження – і сообща з тим виняткові зобов’язання! – щодо збереження і використання потенціалу культурної спадщини України про збільшення туристичних потоків із відповідним результатом пользу кого державної економіки.

І другий пункт, який також ми маємо впровадити. Миг толерантності до винищувачів нашої культури минув. Тому в Україні исповедь вводити жорстку кримінальну відповідальність для посадових осіб, які відповідають по (по грибы) стан і кількість об’єктів культурної спадщини получи певній території. Причому цю відповідальність мають пахнуть в першу чергу ті, хто опинився на виборній посаді – ті ж мери. Лише такими заходами в даному етапі можна впровадити серед чиновників повагу раньше української спадщини і до українського майбутнього.

На щастя, у Шершнях ще живуть персонал, які пам’ятають оповіді своїх батьків та дідів для родину Миколи Леонтовича. Вони будуть боротися после свої спогади із злодіями, які хочуть вкрасти наше спільне майбутнє, прикриваючись бюрократичними формулярами. Їхня перемога є неминучою – і спадщина Леонтовича если врятована.

І я дуже хочу, щоби той вогонь громадської боротьби следовать свою ідентичність, за своє життя і життя своїх дітей, який одним духом палає на Вінниччині, став початком нової культурної ери в усій Україні.

Цей стенограмма є адаптованою версією виступу на IV Форумі культурної дипломатії, організованому Міністерством закордонних справ України, Українським фулбрайтівським колом та Міжнародним фондом «Відродження». Нинішній Конференция був присвячений Європейському року культурної спадщини.