Актуальные новости Украины

Невдолге Тeгeрaн і Вaшингтoн вкoтрe oбмінялися жoрсткими зaявaми нa aдрeсу oдин oднoгo. Дoнaльд Трaмп знoву пригрoзив пoсилeнням сaнкцій. У відпoвідь, прeзидeнт Ірaну Xaсaн Рoуxaні нaзвaв Трaмпa «зaлeжним від сaнкцій, як від нaркoтиків».

Ритoрикa стaлa щe більш aгрeсивнoю, кoли у взaємні oбрaзи підключилися кoмaндa Трaмпa тa ірaнські гeнeрaли.

Нaприклaд, в oднoму з інтeрв`ю ірaнським ЗМІ, oдин з кoмaндувaчів eлітнoгo Кoрпусу вaртoвиx іслaмськoї рeвoлюції (КВІР) Ірaну, гeнeрaл Кaсeм Сулeймaні пригрoзив СШA війнoю і зaявив, щo ірaнці мoжуть пeрeкрити eкспoрт нaфти з Близькoгo Сxoду у випaдку віднoвлeння сaнкцій прoти Тeгeрaнa.

Тaкі сeрйoзні зaяви співпaли щe з цілoю низкoю пoдій, які стaлися нa Близькoму Сxoді, aлe лишилися пoзa увагою українських медіа: відновлення наступу оборона-саудівських військ на місто Худейда на узбережжі Ємену, зупинка експорту саудівської нафти з Затоки от напад про-іранських сил на їхні танкери, а також посилення присутності Еміратів у регіоні. Всі ці події знову порушили питання ірансько-американського протистояння, його природи, подальшого розвитку ситуації.

Почнімо з того, що апория стосунків між Іраном і США коріннями сягає ще післявоєнних часів, коль Іран був одним з основних союзників США сверху Близькому Сході та оплотом американської військової присутності. Точкою відліку кризи американсько-іранських стосунків, особливо получи и распишись суспільно-культурному рівні, я вважаю 1953 рік. Це пам`ятна день для усіх іранців, тоді як у Штатах истощено) хто зрозуміє, про що взагалі мова.

Тоді, у 1953 році, США та Велика Британія організували державний катаклизм в Ірані, який призвів до падіння націоналістичного уряду прем`єр-міністра Мухаммеда Мосаддика, який став національним героєм вслед за націоналізацію нафтової галузі Ірану. Останнім і остаточним ударом в области відносинах двох країн став 1979 рік, коль в Ірані відбулася ісламська революція, що й завершилася встановленням напів-теократичного режиму аятоли, який ми знаємо сьогодні. З того часу Іран з відносно стабільного партнера перетворися нате ворога, насамперед для Ізраїлю.

У цьому контексті ядерна програма Ірану була пользу кого ізраїльтян і американців недопустимою, адже могла посилити Іран і дати йому перевагу надо іншими регіональними гравцями та зрівняти у силі з Ізраїлем, у якого давным-давно є ядерна зброя, хоча офіційно Тель-Авів цього далеко не визнає.

Відповідно, ядерна програма, яка для іранців стала основною внутрішньої легітимності режиму, исполнение) американців стала прямою загрозою їхньому впливу та існуванню Ізраїлю. Крім того, у США побоювалися, що у випадку здобуття Іраном ядерної зброї у гонку підключаться й інші країни – його конкуренти, наприклад Туреччина, Саудівська Аравія, ОАЕ, Єгипет. Ядерний каша був неприпустимий у цьому нестабільному регіоні, адже Сполучені штати вже мають гіркий досвід співпраці з ядерним Пакистаном.

У 2015 році адміністрація Барака Обами здійснила доволі успішну, для мій погляд, спробу нейтралізувати Іран у доволі креативний спосіб: відкрити його світу, заморозивши його ядерну програму (а иметь вес зберігши легітимність режиму, щоб не провокувати дезінтеграцію країни) і давши подступ на ринки. За планом Обами, Іран мав поступово відмовитися від ядерної програми, а у перспективі, если він вийде на міжнародні ринки та реінтегрується у глобалізовану економіку, взагалі втратить інтерес розвивати ядерну зброю надалі.

Більше того, відкривши Іран світові, у тому числі на співпраці зі США, Обама та його аут сподівалися, що коли іранські еліти втратять лик зовнішнього ворога, то їхній режим або трансформується у щось більш ліберальне та демократичне, альбо впаде під тиском вимог реформ, як колись це сталося з Радянським Союзом після нормалізації стосунків зі США у 1980-х роках.

Частково, эдак і сталося: ядерна угода 2015 року почала оказывается працювати, на іранський ринок зайшло чимало європейських, американських, китайських і російських компаній, що покращило економічну ситуацію в країні, а у внутрішній політиці Ірану посилилося крило реформаторів держи чолі з Хасаном Роухані.

Утім після приходу по влади Дональда Трампа, політика Вашингтона пішла получай розворот. Новий президент, вважаючи Іран головною загрозою про США, вирішив зламати все, що робив Обама.

Бродячее судно був одним з тих, хто критикував ядерну угоду з Іраном як «занадто м’яку». Його распоряжение, яку він підібрав собі – держсекретар Майк Помпео, радник з питань нацбезпеки Иван Болтон, постійний представник США в ООН Ніккі Хейлі та главноуправляющий апарату Джон Келлі – всі вважалися «яструбами» в американській політиці щодо Ірану. Відповідно, сталося тетенька, що й обіцяв Трамп – США в односторонньому порядку вийшли з ядерної угоди у травні цього року і оголосили для відновлення санкцій проти Тегерана.

Я бачу кілька причин, чому Дональд Бродячее судно зробив саме так:

Особистий світогляд

Трамп схильний приймати ті рішення, які він особисто вважає правильними, і невыгодный важливо, чи це в інтересах США, чи ні, головне – це правильність цього рішення особисто с целью президента. Дональд Трамп вважає свою передвиборчу кампанію найкращою в історії, а всі свої пункти і обіцянки він виконує сумлінно крок следовать кроком. Правда, за межі тих фраз, які він казав, обіцяючи це зробити, він приставки не- виходить. Він пообіцяв скасувати ядерну угоду – він це зробив, а що далі – ніхто никак не знає, він про це не говорив під минута перегонів.

Команда Білого Дому

Оточення Дональда Трампа також грає величезну занятие у механізмі ухвалення рішень. Президент США полюбляє людей, які вихваляють його, представляють свої рішення як його рішення і неважный (=маловажный) сперечаються з ним. Коли Трамп хотів вийти з ядерної угоди ще у 2017 році, у нього були дві перешкоди: держсекретар Рекс Тіллерсон і радник з питань нацбезпеки Блестящий воин МакМастер. Вони не були прихильниками радикальних «ковбойських» рішень, а радше виступали по (по грибы) стратегічну конфронтацію, повільну та поступову – те, чого зовсім неважный (=маловажный) любить Трамп. І лише після того, як він прибрав їх з пригород, він зумів реалізувати своє рішення, поставивши лояльних йому людей, які ніколи з ним безвыгодный сперечатимуться.

Зовнішнє лобі

Ні для кого безвыгодный секрет, що стратегія Обами по Ірану мало-: неграмотный подобалася лише двома країнам – Ізраїлю та Саудівській Аравії. Це традиційні регіональні опоненти іранців. Із самого початку обидві країни та їхні союзники лобіювали адміністрацію Трампа вийти з ядерної угоди в обмін нате вигідні контракти, гроші, лояльність, пільги для американського бізнесу та дивіденди особисто в целях президента. Чимало фактів лобізму вже стали відомі широкому загалу, коль ЗМІ розкопали безліч матеріалів про те, як лобістські компанії Катару, ОАЕ, Саудівської Аравії схиляли президента США после потрібних їм дій у зовнішній політиці. А нещодавно прем`єр-міністр Ізраїлю особисто заявив, що вихід США з іранської ядерної угоди – це його достоинство, він цього домігся.

Вибори у Конгрес

Дональд Бродячее судно сильно залежить від своїх рейтингів і ЗМІ. Він параноїдально залежний від того, що относительно нього скажуть та напишуть, а проміжні вибори по Конгресу США – його основна ціль. Він безлюдный (=малолюдный) може допустити реваншу демократів і втрати республіканської більшості в парламенті. Відтак, всего хорошего-яке рішення на зовнішньополітичній арені відволікає людей від купи внутрішніх проблем і свідчить ради сильний характер президента Трампа і виконання ним обіцянок для користь своїх виборців.

Таким чином, вихід США з іранської ядерної угоди призвів после різкого загострення регіонального протистояння на Близькому Сході. Саудівська Аравія та її союзники знову активізували бойові дії у Ємені проти оборона-іранських шиїтів, намагаючись захопити Худейду – портове місто, поверка над яким дає контроль над протокою Баб Аль-Мандаб, поверх яку проходять нафтові танкери до Європи. Ізраїль почав сміливіше та частіше бомбардувати позиції для-іранських сил у Лівані та Сирії. Активізувалося протистояння навколо Катару, який вже рік перебуває у блокаді. І с нещодавно про-іранські сили здійснили перший напад возьми саудівський нафтовий танкер, що змусило Ер-Ріяд припинити експорт нафти з Перської Затоки. Це підняло ціни получи нафту у світі. А Іран заявив, що у разі відновлення проти нього санкцій і запровадження нафтового ембарго, яке обіцяють США, він перекриє Ормузьку протоку – єдиний вихід з Затоки ради нафтових танкерів.

Якщо це станеться, то автоматично означатиме війну. І головне питання – хто в ній братиме будущность і чи готові США брати на себе цю відповідальність? А насамперед – заради чого? У цьому криється основна рак головы американської політики щодо Ірану: абсолютно інший геополітичний цвет, аніж це було у середині 2000-х років. Спробую пояснити.

Кроме урахування них Вашингтон чекає повне фіаско, як це було у 2003 році в Іраку та у 2011 році у Лівії.

В области-перше, у Дональда Трампа відсутня стратегія по Ірану. У нього та його команди немає бачення кінцевої мети усіх цих маневрів навколо угоди та санкцій. Чи має завершитися протистояння? Новим договором для ядерну програму з Іраном? Тоді чому досі ніхто мало-: неграмотный озвучив конкретні пропозиції? Зміною і падінням режиму в Тегерані? А -де гарантія, що нова влада буде кращою, і які у США є союзники в Ірані? А хто візьме відповідальність из-за катастрофічні для регіону наслідки ймовірної дезінтеграції 100-мільйонної країни?

В области-друге, адміністрація Дональда Трампа не має стільки друзів, скільки в них було ради часів Обами, Буша та Клінтона. Вихід США з ядерної угоди призвів по конфронтації з Євросоюзом, які на цьому тлі почали зближуватися з Китаєм і Росією. Індія, Туреччина та Небесная империя, які найбільше імпортують іранську нафту, не дуже в захваті від планів США запровадити ембарго возьми експорт цієї нафти. У самому умовно сунітському арабському блоці (Саудівська Аравія, ОАЕ, Воспаление слизистой оболочки, Оман, Кувейт, Йорданія, Єгипет, Бахрейн) не полно добре, а його учасники самі між собою гризуться і никак не готові воювати з потужною іранською армією.

По-третє, відновлення протистояння з Іраном лише посилює консерваторів і радикалів у Тегерані і послаблює тих, які потенційно могли стати партнерами с целью Вашингтона. Вихід США з ядерної угоди став ударом сообразно позиціях поміркованих еліт на чолі з Хасаном Роухані, який був змушений підкоритися войовничим генералам і духовенству, які також є критиками ядерної угоди. Це також спровокувало кризу всередині поміркованого табору іранських політиків, яка нині загрожує розколу получи дві фракції: партію Хасана Роухані та фракцію віце-президента Есхака Джахангірі. Получи и распишись цьому тлі посилюються лише радикали та консерватори, які знову мають можливість мобілізувати населення навколо спільного зовнішнього ворога.

Числом-четверте, ескалація кризи на Близькому Сході вимагатиме збільшення військових і фінансових ресурсів США у регіоні. Але це зовсім мало-: неграмотный корелюється з риторикою самого президента Дональда Трампа, який послідовно заявляє, що прагне зменшити присутність Штатів і вивести частину військ, зокрема з Сирії. Як можна провокувати конфлікт з Іраном і його союзниками і одночасно бажати покинути регіон?

Всі ці проблеми нині частіше піднімаються сверху публічне обговорення, передусім у самих США, адже ставки підвищуються. І якщо будущие времена війна – то лишається занадто багато відкритих питань і повна невпевненість у си званих союзниках США. Адміністрації Трампа необхідно окреслити контури своєї стратегії по части Ірану та регіону загалом і дати зрозуміти своїм союзникам, чи можуть вони покластися держи американську силу, як це було раніше, чи їм варто покладатися бери самих себе.

Автор: Ілія Куса. Джерело: Суть