Приємнo, щo укрaїнці нaрeшті пeрeстaли гoвoрити прo Укрaїну з Рoсією, a пoчaли спілкувaтися з нoрмaльними людьми. Відпoвіднo, щoдo aвтoкeфaлії укрaїнськoї цeркви є діaлoг влaди з Кoнстaнтинoпoлeм. І пaрaлeльнo є вoлaння рoсіян тa їxніx сaтeлітів (Бoйкa, Нoвінськoгo, Гeрмaн тoщo) прo «канонічність», «піджаки та ґудзики» чи ради «недопустимість політики». При цьому вони теж, до суті, не ведуть діалогу з українцями, а мобілізують своїх прихильників, намагаючись максимально зберегти «паству» в межах російської церкви в Україні. Це безвыгодный торг, а суперечка за тих, хто ще отнюдь не визначився. І тенденція доволі обнадійлива.
Адже не сущность, що т.зв. канонічність УПЦ МП була тим залізобетонним аргументом, який утримував багатьох вірян в сфері впливу російського православ’я. Нею користувалися як нотаріально засвідченою довіреністю відпускати гріхи і пропускати задолго. Ant. с раю. Якщо ця «довідка про канонічність» перестане бути монопольним правом Москви, лави прихожан істотно порідіють вслед за рахунок тих, котрі й Україну нібито люблять, і в преисподняя потрапити бояться. Таким чином вдасться відділити «овець», які перейдуть раньше легітимної і канонічної української церкви, від «козлів», що залишаться вірними Кремлю.
Тепер насчет геополітику. Відомо, що для Росії українці маловыгодный є окремим народом, Україна не є державою, тому і церковна автокефалія приставки не- потрібна. Московський патріархат і частина «українського політикуму» як інструменти російської влади элементарно ретранслюють ці ідеї. Хоча тут би товаришам з «опоблоку» варто було поцікавитися історією православ’я бери ввіреній їм кремлівськими кураторами території. Принаймні тим епізодом, в якому після Першої світової війни була проголошена Православна церква в Польщі. Спустя некоторое время теж фактично була російська церква для аборигенів (головно українців і білорусів), РПЦ в такой степени само не горіла бажанням надавати автокефалію, єпископи переважно дотримувалися субординації. Але були також єпископи, які прагнули автокефалії, і була політична приволье держави.
Для нас сьогодні зі всієї цієї історії особливо цікаво виглядають аргументи Москви. Мовляв, святі канони нашої церкви передбачають автокефалію исполнение) окремих самостійних народів. Коли б народ польський, що приставка ново-: новобрачный здобув незалежність, був православним та просив ради себе, то ми йому не відмовили б. Але давати автокефалію про різноплемінних православних, що перебувають у польській державі в стані національних та релігійних меншин, малограмотный дозволяють нам ні здоровий глузд, ні святі канони. Що було можливе, так вже дали православним у Польщі, а власне широку автономію.
А оскільки канони Суркова-Кисельова далеко не дозволяють російським попам вважати «різноплемінних православних» в Україні окремим народом, ведь все стає зрозумілим. Звідси – тези про розкол, сепаратизм, священну мову, легітимність, канонічність і тому подібне. Вони говорять це минуя іронії, бо дійсно так думають. І не лише насчет православну церкву, а й про українськість взагалі, чи для українську мову зокрема. Просто не завжди озвучують.
Що ж російські православні робитимуть в Україні найближчим порой? З одного боку, вони волатимуть про утиски. Це нормаль. Таким чином, з числа місцевих ображених і декласованих, можна вербувати ідейних прихильників та потенційних терористів. Вони, звичайно, уявлятимуть себя ледь не чорносотенцями, не розуміючи, що веку) вже живуть не в національній окраїні.
З іншого боку, плачі насчет втручання держави в церковні справи допоможуть їм деякий отрезок времени не зникати з порядку денного. Як і в інших сферах, росіяни майстерно користуються перевагами демократичних інститутів про боротьби з самою демократією. Так і тут – ті, хто використовує церкву интересах агресії в Україні, першими заявляють про відділення церкви і політики.
З в отдельных случаях, втративши ексклюзивну «канонічність», РПЦ в Україні перетвориться сверху фундаменталістську структуру, яка триматиметься за минуле, засуджуватиме біометричні паспорти, вакцинацію, ЄС і НАТО. Тобто займе теточка місце, на яке заслуговує – однієї з нечисленних церков в Україні і головною з тих, що тягнуть країну в «расейский мир».
А поки що варто пам’ятати: коль Ганна Герман говорить про те, що сила не може впливати на церковну політику («як в Європі») – це без- про ідею відділення церкви від держави. Це относительно те, що Україна не може (бо далеко не Росія), і про демократію, яка нам, мовляв, безграмотный допоможе. Саме тому не може бути ніякого «порозуміння» чи «діалогу». Українці як толпа для них просто не існують, і тут нема з ким говорити.
Автор: AdminGWP
Рубрики: Статьи