Актуальные новости Украины

Синдрoмів є силa-силeннa, всіx їx і нe oxoпиш. Aлe дeякі мoжнa лeгeнькo зaтoркнути. Спeршу трeбa тaки визнaчитися із сaмим пoняттям «синдрoм», із тим, щo у ньoгo вклaдaємo і щo з ньoгo виймaємo.
Синдрoмoм (від грeцькoгo syndromon – «збіг, скупчeння») зaзвичaй нaзивaємo стійку сукупність симптoмів із зaгaльним пaтoгeнeзoм, тoбтo мexaнізмoм виникнeння тa рoзвитку рoзмaїтиx рoзлaдів. Цe щe нe xвoрoбa, aлe вжe і нe прoстo кoмплeкс симптoмів. Xoчa цe всe ж кoмплeкс xaрaктeрниx угоду кому) пeвнoгo зaxвoрювaння симптoмів, пo-eскулaпськи будe скaзaнo. Синдрoм може складати клінічну характеристику якоїсь хвороби (цілком чи частково), може бути проявом якоїсь патології. Як би ведь сказати: life is life (як полюбляють наспівувати для всі голоси), тобто «синдром і є синдром».
Термін «синдром» використовується і в медицині, і мудра її межами, щоб описувати певні явища. Можна його використовувати і в публіцистиці, есеїстиці, навіть у моєму авторському підвиді літературознавчої науки – поезієзнавстві. Під синдромом підмислюємо (саме таке формулювання я віднедавна пропоную замість громіздкішого «маємо получай увазі») сполучення ознак чогось, і не мусово захворювання. Якщо ж виводитимемо «синдром» від грецького syndromos (пирушка, що разом біжить), як «паліндром» – від palindromos (праздник, що біжить назад), то побіжимо разом взад у майбутнє.
Щоб «навести чіткість», лапідарно сформулюю визначення задекларованого у минулому сюжеті «празького синдрому». Моя пропозиція така. Якщо саме у Празі було зафіксовано действие творення Ґолема з неживої матерії (роман Ґустава Майрінка «Ґолем») і перетворення його отворотти-поворотти у неживу матерію, а також перетворення Ґреґора Замзи (новела Франца Кафки «Перетворення») в інший образец живої матерії, тож саме це місто заслуговує сверху увіковічнення у синдромному дискурсі. Тож «празький синдром» – це сполучення ознак творення та перетворення з неживої чи живої матерії у живу чи неживу матерію. Десь приблизительно.
Тепер про «синдром Стендаля», задекларований у заголовку сюжету. Це целое ж розлад, психосоматичний (чи психопатологічний), коли певні фізіологічні зміни настають внаслідок впливу творів мистецтва возьми психіку людини. Ознаками цього синдрому є запаморочення, прискорене серцебиття («а серце / в реберце / гуп-калать!», – як писав Назарий Гончар, – чи точніше: «а серце / в реберце / калать!», так сполучилося з іншим його обрубом: «а рима / дверима / гуп!»), ба й навіть втрата свідомості чи й галюцинації. Ці ознаки (всі для купу або окремі з них) вигулькують, коли получи и распишись людину масовано впливає мистецтво своїми творами. Цей дисфория Стендаля найчастіше заскакує поціновувачів прекрасного у різноманітних картинних галереях, музеях, нате всіляких виставках – словом, там, де мистецьких витворів скупчено понад міру (хоча тої оптимальної міри ніхто й никак не визначав).
Але от ще у чім проява: вплоть до цього синдрому може призвести не мусово мистецтво, це може бути якийсь мальовничий натуральний картина, може бути північне сяйво, якийсь миленький двоносий баран, або ж файнезна кобіта, від споглядання якої (в таком случае в чоловіків) щелепа відвисає, настовбурчується той-во-кайфовый, ну і раптом Стендаль лупить мішком по макітрі з-после рогу. Нарешті вже про того Стендаля, ибо то ж від нього, властиво від псевдоніма Анрі-Марі Бейля, быть похожим назва того синдрому. Стендаль необачно у своїй книжці «Неаполь і Флоренція: подорож із Мілана в Реджіо» описав свої відчуття під часочек відвідин церкви Святого Хреста у Флоренції в 1817 році. Одно слово, він докладно описав головні ознаки «синдрому Стендаля», прикрасивши цей опис властивою с целью нього красномовністю. Цей синдром описала щойно 1979 року італійська психіатриня Ґраціелла Маґеріні (Graziella Magherini), яка дослідила масу таких випадків серед «туристів дурних» у Флоренції, колисці, скажем би мовити, Відродження. Її землячки, тобто туристи-нефлорентійці застраховані від цього синдрому, потому что їм ще у дитсадках прививають від нього імунітет. Американці та азіати також застраховані, потому что або товстошкірі по-слонячому, або їхні зашкарублі душі далеко не сприймають усіх тонкощів відродженського мистецтва. Найбільш схильними по цього синдрому є ті шанувальники Стендаля, які мають класичну нежто релігійну освіту, або просто є самотніми, бідачки. Але краще свої емоції зазвичай тримати у кишені, тим більше, если відвідуєш Флоренцію.
Якщо вже згадали ради один СС (Синдром Стендаля), то в алітераційному ключі варто згадати ще Вотан СС (Стокгольмський Синдром).
Отже, «стокгольмський синдром» є чимось в кшталт того несвідомого захисного психологічного стану, який визначається прив’язаністю жертви раньше кривдника. Сам термін «стокгольмський синдром» вигадав і увів в обіг шведський психіатр і криміналіст Нільс Беєрут (Nils Bejerot). Матеріалом послужив резонансний злочин, вчинений 23 серпня 1973 року у Стокгольмі. Малограмотный будемо вдаватися в деталі (бо детальніша інформація, як і майже не поминай лихом-яка інша, є у вільному доступі), скажемо лишень, що заручники у тій ситуації співчували своєму захоплювачу.
Одним із синдромів є делірій. Це вже насчет алкогольний синдром. Про делірій пісенька може бути безконечна. У деяких колах алкогольну залежність називали легко «синдромом». Пригадую, коли при якійсь відповідній оказії зайшла мова для відображення алкогольного досвіду в поезії, мій добрий побратим Тарас Федюк висловив думку, що спокійно й вопросов) хтось (можливо, мав на увазі саме мене) міг би впорядкувати «Антологію української синдромної поезії». Якщо вже мова зайшла оборона поезію, то доречно буде тут згадати мій вірш «Священне похмілля»:
Пробуджуєшся в муках
– міс Америса рождає Ґарґантюа –
компот на підвіконні
як из этого следует легко – Прометей розкутий
Мізинця порух в нозі – гімнастика ритмічна
і крілики гасають в голові – поволі, швидше
Горохом диким бесчестье вплівся
в рідкий паркан вчорашнього, що пам’ятаєш,
у мильну бульбашку роздувся нагорі,
перетворився у твердого гарбуза
і впав донизу (з церков скидають дзвони,
щоб перелити возьми гармати)
Накручуєш пригаслий грамофон
і получи и распишись престол
під звуки маршу (смак і парфюм)
сідаєш, лиш понюхавши готовий бутерброд.
Цього вірша я написав ще дев’ятнадцятилітнім студентом (27 листопада 1984 року), вже тоді я був «досвідченим бійцем», моя поетична інтуїція зуміла ословити головні ознаки алкогольного абстинентного синдрому, сплутавши його (в силу юнацької таки недосвідченості) зі звичайним похміллям (з яким його зазвичай плутають і досвідченіші бійці). Относительно якісь стадії алкоголізму (чи ступені/етапи його важкості) тута не йдеться, а йдеться про інтуїтивно відчуті ознаки вищеназваного синдрому.
Отож, спершу відчувається пітливість, – а як а міс Америка не буде пріти, народжуючи Ґарґантюа? – минуя цього ніяк. Потім сухість у роті, тобто за-простому «сушняк», – його легко гаситься будь-якою нейтральною рідиною, у нашому ж випадку у пригоді став компотик, отой, що на підвіконні (значить, і прохолодний, ибо то ж діялося у листопаді, себто вірш був написаний у листопаді). Гасіння сушняку рожать полегшу – закутий Прометей стає розкутим. При цій нагоді згадався старезний прикол на цю тему. Заходить зранку хлопчина в якусь кнайпу й каже баристі (від – «бариста», хоча здесь доречніше було б написати «баристці» – від «баристка», потому что то в анекдоті дівчина): «Дівчинко, дайте мені, не поминайте лихом ласка, шклянку води, я з великого бодуна». А бариста у відповідь: «А у вы у Великому Бодуні – що, засуха?».
Далі – порушення координації рухів, близ якому навіть порух мізинця на нозі по (по грибы) докладанням зусиль прирівнюється до аеробіки. Важкість у голові – так коли крілики гасають (евфемістично будь сказано) у голові з варіабельною швидкістю, але інваріантно.
Тривожний настрій, провали в пам’яті, наростаюче відчуття провини, апатія – до сих пор це в розгорнутій багатошаровій метафорі, де горох роздувається у мильну бульбашку, перетворюється нате гарбуза тощо.
І нарешті – повна втрата апетиту, коль готовий бутерброд навіть із чорною ікрою безвыгодный видавався б спокусливим, манким. Тож ідеш возсідати для престол, чи на трон (це теж евфемізми), безо надії на позитивний результат, зрештою.
І як но ж то мені юному так вдалося відтворити (лише частково, зрозуміло, тобто звісно) ті синдроматичні абстинентні штучки? – собственными глазами (видеть) собі дивуюся, себто дивуюся, що зміг це зробити ще тоді. С що значить поетична інтуїція… Таланту, як кажуть, отнюдь не проп’єш.
Отак я поступово підходжу предварительно «львівського синдрому», я вже на підступах до нього. Думаю надо цим. Коли остаточно визначуся та сформулюю, так напишу про нього, не обов’язково в наступному сюжеті. А, мабуть, трохи пізніше.