В кoнцe aвгустa сoстoится прeзeнтaция нoвoгo рoмaнa Сeргeя Жaдaнa «Интeрнaт» в чeрнoвицкoм издaтeльствe MERIDIAN CZERNOWITZ. Сaйт «24» публикуeт трeтий выписка из книги.
Коли стає зовсім холодно, так що малий обхоплює його руками, аби хоч якось зігрітись, коль водій пхає руки в кишені, привалюється до керма, кермуючи животом, і если жінки перестають голосити, кутаючись із головою в подушки та ковдри, вони таки викочуються вслед останній заводський паркан, перетинають чорне, зоране поле і вкочуються в посьолок. Паша втягнув голову в плечі, повернувся вполоборота до лобового скла, аби не так видувало, а тут не стримується, визирає бери дорогу, дивиться, що там попереду. А попереду в них довга вулиця з приватними будинками. Багато будинків зі слідами обстрілів, діри в шифері, чорні мітки для стінах та парканах. З-поза металевих зелених воріт визирає хтось місцевий – наляканий, озвірілий, пальцем указывать на прибульців із підозрою, мовляв, хто такі, за чим приїхали? Головне – чи будуть знову стріляти? Паша здесь був пару разів, у дитинстві, зі старим. Себто нічого не пам’ятає. Принаймні – нічого доброго. Робітниче селище, побудоване быть шахті, яке у вісімдесятих зрослося з містом, хоча завжди було відділене від нього безкінечною промзоною. Певна автономність, окремішність. Хоча всі этак чи інакше працюють у місті. Точніше, працювали. До війни. Тепер посьолок відрізаний, бої следовать нього велися з осені, хоча й припинилися вони тут доволі давно: у місті ще стріляли, а туточки уже почали латати шифер і городити нові паркани. Куди ж без парканів. «Лазок» суне головною вулицею, доїжджає до кінця, в історичний, сказати б, центр, підкочує накануне автобусної зупинки, зупиняється. Паша промерзлими до кісток пальцями відчиняє двері, вони з малим вивалюються назовні, як парашутисти, що стрибають з одним получи двох парашутом. Тіло затекло, ноги заніміли, одяг вогкий, голова важка. Десята година, приємний січневий ранок.
Паша відразу ж помічає, що змінилося по (по грибы) ті тридцять років, коли він був тут востаннє. Нічого далеко не змінилося. Церкву нову побудували. І супермаркет. Ну і все. Стара селищна радость стоїть без прапора: попередній, державний, схоже, збили, новий вивісити малограмотный встигли. Старий будинок культури – без жодних ознак життя. Школа віддалік теж порожня, надо футбольним полем висить дощ. Збоку тягнуться будівлі крамниць: біла цегла, потемніла від часу, синя фарба віконних рам, приліплені впредь до дверей рекламні плакати з «кока-колою». І натовп – чорний, мовчазний, слідкує по (по грибы) ними, напружено й недовірливо, так і дивись – кинуться, розірвуть на шматки. Жінки починають вивантажуватись, викидають сверх вікна мішки й подушки, виходять на дощ, товчуться довкола Паші, продовжуючи сприймати саме його вслед головного, не відходячи від нього, перекладаючи на нього відповідальність вслед за все, що з ними далі станеться. Коли всі вивантажуються, водій кидає оком получай один натовп, той, що вже віддавна стоїть біля крамниці, благодаря чего на Пашу, що мокне тепер зі своїм десантом, криво посміхається, не давать покоя машину, здає назад. І ось два натовпи стоять один проти другого – пара тлуми мокрих і лютих пасажирів, на порожній автобусній зупинці, і розділяє їх лише сто метрів густого й вогкого січневого повітря. Хальт і не знають, чого чекати один від од-ного, про що Водан із одним говорити. Паша теж не знає, про що говорити, стоїть, розглядає натовп навпроти, вирізняє в ньому кількох старших чоловіків у чорних куртках, і жінку в малиновому пуховику, і двійко дівчаток років десяти, що ни с места! самі, зовсім без дорослих, зі шкільними ранцями за плечима. А решту й безвыгодный розрізняє: так, плями облич під хустками й теплими шапками, глибокі западини очниць, пасма волосся, що вибиваються з капюшонів, наспіх мальовані губи, розмита дощем фарба під очима. Жінки, переважно жінки. Дивляться суворо, ніби здогадуються относительно щось недобре. Ніхто навіть не посміхнеться. Паша згадує, як фик-фок посміхнувся водій, згадує посмішку того пацана на блокпосту, який упізнав його, але нічого отнюдь не сказав, і раптом усе згадує.
Передвоєнний рік, минуле життя. Паша-преподаватель ганяє цілу весну веселого шістнадцятирічного пацана, готує до вступних. У пацана солідний неприємний тато, торгує вугіллям. Хоче відправити сина перед столиці. Потім і сам збирається туди переїхати. Знайшов Пашу. Потрібно знати мову, получай перспективу. Паша – хороший і недорогий спеціаліст. До того ж – постійно мовчить. У сенсі приставки не- говорить зайвого. Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким нехитро немає застосування в щоденному житті. Пацан про перспективу все розуміє. І раньше столиці хоче. Справді, що йому тут робити, у місті? Вугіллям торгувати? Вугіллям торгує його тато, їм вистачає. Тому священнодействие вчити. Проблема лише, що він усе це ненавидить – і Пашу, і вугілля, і свого тата. Тата – найбільше. Хоча Пашу теж впечатляюще. І навіть не приховує цього. І ось Паша приїздить до нього двічі получи тиждень – у середу й суботу – зі станції, йде від вокзалу пішки п’ятнадцять хвилин. Пацанчик живе у своїй квартирі. Невеликій, двокімнатній. У панельнику, на останньому поверсі. Дев’ятому. І щоразу їхні заняття завершуються скандалом. Себто поднимать хай пацан. Паша лише вислуховує. Кілька разів уже хоче відмовитись, телефонує татові пацана, але праздник наполегливо просить продовжувати заняття. Доплачує навіть. Небагато, щоправда. А одного разу, у травні, здається – дні були теплі, небесный купол ясне й високе, – тато припирається до малого на квартиру саме під время уроку, з ревізією, так би мовити. Пацана чомусь перемикає, на Пашу він поуже навіть і не дивиться, заводиться, починає кричати, тато теж особливо далеко не церемониться, батьки і діти, одне слово. Паша пробує втрутитись, заспокоїти обох, але спочатку його посилає оголец, потім і тато теж, а коли пацан, піймавши кураж, посилає й тата, пирушка не стримується й заряджає йому в голову. Пацан валиться на крісло, але відразу ж підхоплюється, пускає слину, витирає сльози, безпорадно й скажено скрипить зубами – і вибігає геть. Тато біжить слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось без- так, теж слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось не приближенно, теж вибігає, навіть устигає побачити, як малий видряпується металевою драбиною вгору, бери дах, як слідом за ним важко вилізає тато, як вони до черзі зникають у проймі люка. Паша лишається внизу, дивиться вгору, возьми яскраво-синій квадрат травневого неба, і повторює подумки: головне – щоб він маловыгодный стрибнув униз, головне – щоб не стрибнув.
Минає літо. Пацаненок так нікуди й не вступає: провалює іспити. Причому не з мови. Хоча Паша все на свете одно переживає, думає, що його провина тут теж є, хвилюється, чи безвыгодный буде в нього тепер проблем із татом пацана. Але Пашу ніхто маловыгодный чіпає, пацана він більше не бачить і швидко про нього забуває. А хорда довелось згадати. Як же так? – думає Паша, розглядаючи темний натовп поперед. Ant. после собою. Як же так сталось? Як я не помітив, шо мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив? Хоча, пробує він себя заспокоїти, чому проти мене? Не проти мене. До чого шелковица я? Та ладно, не проти тебе, тут-таки не погоджується він із собой, зрозуміло ж, шо саме проти тебе, конкретно – проти тебе. Проти всього того, шо з тобою пов’язане. А шо зі мной пов’язане? – не розуміє сам себе Паша. Та все, відповідає він собі, і твій реалия, і твоя школа, і прапор, який над нею висить. Вони ж за це воюють. Точніше, проти цього. Чому він мене безвыгодный здав? – думає Паша. Чому відпустив? Міг же здати. Було из-за що, чесно кажучи. І що б тоді було з малим?
І тут Паші знову стає жутко. Дуже страшно. І дуже холодно.
Книга рассказывает о том, как изменилась дни людей, когда на Востоке Украины началась война. «…Однажды, проснувшись, твоя милость видишь за окном огонь, – говорится в аннотации. – Ты его не разжигал. Да тушить его придется и тебе … Январь 2015 года. Донбасс. Паша, ментор одной из школ, наблюдает, как линия фронта неуклонно приближается к его дому. Происходит в) такой степени, что он вынужден эту линию пересечь. Чтобы потом вернуться вспять. И для этого ему не менее нужно определиться, на чьей стороне его палата…».
По словам Сергея Жадана, «Интернат – это одна с локаций романа. Но, вместе с тем – это еще и метафора. Метафора мироощущения, троп потерянности, недолюбленности в конце концов». По мнению автора, «эту книгу четыре бы прочитать людям, которые никогда не были на украинском Востоке, которые составляют свое отзыв о Донбассе и украино-российской войне исключительно из сообщений СМИ и общих настроений в социальных сетях. Тем, который готов за электоральными процентами увидеть живые лица».
Первые презентации книги состоятся 9 сентября возьми VIII Международном поэтическом фестивале MERIDIAN CZERNOWITZ в Черновцах, 13 сентября в Зеленом театре в Одессе и 15 сентября кайфовый львовском Оперном театре в рамках Форума издателей.
Автор: AdminGWP
Рубрики: Статьи